Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Дивлячись на стелю, думається чіткіше. Вогонь і вода теж сприяють інтенсивному утворенню І плавному перебігу думок, але чомусь все більше якихось ліричних, чи навпаки — глобальних. А якщо потрібна миттєва конкретика, кращої креслярської дошки, ніж нависаюча над диваном стеля і шукати не варто. Мабуть, атавізм шкільного виховання. Коли всі приклади розбиралися біля дошки під керуванням вчителя.

Коротше, уляглися зручніше, пристебнулись простирадлом і полетіли.

«А під крилом літака щось співає, зелене і безмежне море…»

Саме так. Зелене і безмежне… А також — жовте і блакитне. І мене сюди, без попередження та запрошення — одразу, мордою, чи то пак, спиною об асфальт!

Стоп. Точка переходу… Випадкова чи постійно діюча?

Ні, над цим замислюватися ще рано…

Спочатку закінчимо з Фревардіном. Що він мені пропонував? Згадуй точніше. Навряд чи у професійного вербувальника, у проголошеному тексті були порожні фрази. Згадай. Він не просто пропонував пограти, а запрошував приєднатися, так? Так, але було щось іще. Зараз, зараз… Ага, ось! Він запрошував мене до їхнього табору! І місце досить докладно описував, і терміни якісь називав… Триклятий склероз плюс контузія від безпосереднього контакту голови з бруківкою. А згадати доведеться. Не знаю, що саме там я знайду… Навряд чи з мого світу в цей перемістився весь автобус, випадково загубивши одного з пасажирів дорогою. Але змотатися туди, до озера, треба неодмінно! І обов'язково в зазначений часовий період. Два тижні?.. Точно, Фревардін згадував про дві тижні, які вони планують провести на природі! Ну, ну!.. І гобліни теж заявлятися рівно через дві тижні. Ні, не годиться, явна натяжка... З того моменту вже кілька днів минули. Гаразд, байдуже, головне зачепитися.

Я подумки повернув себе в минуле і спробував до найдрібніших подробиць уявити ту картинку. Ось я намагаюся подрімати, з-під прикритих повік звично поглядаючи на ворушіння в автобусі, здебільшого затримуючи погляд на курносенькій білявці…

— Майстер Фревардін, а там справді таке гарне місце, як ви розповідаєте? — голосно питає одна з дівчат.

— Чудові місця, Оленко. Буковий ліс, річка. Біля озера велика галявина. Трохи осторонь, парочка печер. Місцевість горбиста, але не надто. І до найближчого житла не менше, але й не більше десяти кілометрів. Буде де повеселитися... так щоб нікому не заважати. Хоч кричіть, хоч пісні співайте. Але й не вовчий кут…

Точно. Або майже так. Випливли орієнтири. Що на це с каже довідкова?

«Нічим не допоможемо. Нас там ще не було».

Резонно. Відмазка, звісно, але з суті приймається. Знову з думки збився.

Велика галявина біля озера приблизно за десять кілометрів. Стривай, а Приозерне?.. Ні, Фревардін виразно сказав, що там є печери, а це — протилежний бік. І до найближчого житла – десяток кілометрів. Хоча це там, а тут? Гаразд, я все одно по околиці прогулятися вирішивши, от і розпитаю місцеву молодь. Може, й знає хтось про таку галявину? Але, що знайти її треба, зуб даю. Адже не просто так «піонервожатий» про неї згадав. Зовсім не просто так. А раптом мене там комплект для виживання у середньовічному світі чекає, чи керівництво для початківця прогресора? Чи інструкція з виготовлення зворотного телепорту? Може я тут маю постійний канал організувати, а сам на зразок митника працювати. Як у Кліффорда Саймака у «Перехідній станції»...

— Так, громадяни, попрошу не юрмитися. Пред'являємо документики та рогівку ока у розгорнутому вигляді, а багаж до огляду. Не шумимо, не шумимо… Не заважаємо працювати контролюючим і регулюючим органам. Самі себе затримуєте.

Мені ця думка так сподобалася, що я її навіть озвучив. Під єхидний смішок усередині свідомості. Добре хоч безтілесні духи, а то б вони мені в три пальці ще ту морзянку по чолі відстукали.

Ех… хоч я сам себе вже майже переконав, що тут краще ніж вдома — від зворотного квитка, особливо з відкритою датою, не відмовився б. Чого лукавити? Хоча б для того, щоб батьків обійняти та заспокоїти. Як їм там зараз? Єдиного сина втратити… Добре, якщо аварія рейсового автобуса тільки в моїй свідомості трапилася, а насправді, я там спокійно доїхав до бабусиної хати і чекаю повернення батьків. А якщо «ляльководи» організували аварію реально, і поклали на узбіччі макет мого тіла, який буде упізнаний і відданий землі? Отож…

Гм, а мій рахунок на пред'явника росте помалу. Майте це на увазі, панове боги чи хто там! Рано чи пізно заплатити доведеться. Коли зустрінемося.

Добре, про це потім. Щось я ще проґавив. Ага!

Гей, підселенці! Ану, швидко зізнавайтесь! Вся ця метушня, часом не вами самими і затіяна?

«Ні…» — коротко, ємно та вагомо.

Переконливо. Став би мій vip-дух божитися і рвати на собі цю… як її? А, хламиду, я б ще сумнівався. А так — вражає. По-чоловічому. Як то кажуть: вір, не вір, а за «брешеш» — відповіси. Хоча, може, вони просто прорахували мене давно, і зараз втирають дезінформацію в рамках сприйняття? Але цього я, на певно, ніколи не дізнаюся… Особливо коли всі мої думки для них, що відкрита книга.

Ну, годі — досить філософствувати, всіх думок за раз не передумати. Час вставати. Он, вже моя хазяєчка чобітками по доріжці вздовж хати тупотить. Зі звітом про виконану роботу поспішає…

А рапорт належить по всій формі приймати і не відсвічувати... нестатутними органами...