Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Іди краще писати книжку, – сказав, – а то потім скаржитимешся і звинувачуватимеш нас, що ми заважаємо працювати.

Перемкнув увагу на Деде й прочитав їй лекцію про розподіл влади, яку я вислухала мовчки, погоджуючись із усім від «а» до «я».

72

Коли Ніно бував у мене вдома, то зазвичай влаштовував із Деде та Ельзою своєрідний жартівливий ритуал. Вони разом затягували мене до кімнатки, де стояв письмовий стіл, і суворо наказували сідати за роботу, зачиняли мене там саму і хором кричали, що забороняють мені навіть думати про те, щоб вийти звідти.

Він завжди охоче допомагав мені з дітьми, якщо мав на те час. Деде він вважав дуже розумною і здібною, хоча й занадто невпевненою. Ельза тішила його вдаваною простотою, за якою ховалися лукавство й хитрість. Але моя заповітна мрія не здійснилася: він так і не полюбив маленьку Імму. Він із нею грався, звичайно, інколи навіть здавалося, що його це справді розважає. Наприклад, бігав навколо неї з Ельзою та Деде й гавкав, щоб навчити її вимовляти слово «собака». Безуспішно намагаючись зосередитися й накидати хоча б кілька нотаток, я чула, як він із дітьми горлопанив на весь дім, а коли Імма видавала щось схоже на «со», Ніно в один голос з дівчатками кричав: «От молодець! Сказала! Молодець!» Але не більше. Насправді мала служила йому лялькою, щоб забавляти нею Деде й Ельзу. Якщо він проводив із нами неділю (а таке траплялося дедалі рідше), то за гарної погоди водив дівчаток на прогулянку до парку вілли Флорідіана, і старші сестри по черзі штовхали візок з Іммою. Поверталися всі четверо дуже задоволеними. Але з кількох слів від доньок ставало ясно, що Ніно залишав Деде й Ельзу гратися в доньки-матері з Іммою, а сам залюбки бесідував зі справжніми матерями кварталу Вомеро, які виводили дітей подихати свіжим повітрям.

Із часом я змирилася з його несвідомим бажанням загравати з жінками, вважаючи це чимось на кшталт нервового тику. Особливо звикла до того, як жінки негайно підпадали під його чари. Але настав час, коли і тут наші стосунки дали збій. Я стала помічати, що в нього надзвичайно багато знайомих жінок та подруг, і всі вони поруч із ним якось по-особливому розквітають. Я з власного досвіду знала той стан. Коли стоїш поряд із ним, то почуваєшся важливою, насамперед для себе самої, і це тішить. А тому мені здавалося природним, що всі ті дівчата, та й зрілі жінки, йому симпатизували. І хоча я не виключала в них сексуального потягу, усе ж не вважала його основною причиною популярності Ніно. Але в голові постійно крутилася фраза, сказана колись Лілою: «Здається, він і тобі не друг». І вона наштовхувала мене на питання: «Усі ці жінки – справді його коханки?» Але мене непокоїла не сама та думка, а дещо інше. Я зробила для себе висновок, що Ніно здобував прихильність жінок, аби розбудити в них вроджений материнський інстинкт і використати його собі на користь.

Минуло небагато часу після народження Імми, коли справи Ніно пішли вгору. Щоразу, коли він приходив, розповідав про свої успіхи, і я помітила: якщо раніше злету його кар’єри сприяли родинні зв’язки його дружини, то тепер за кожним переходом на вищий щабель у роботі чи політиці, за кожною новою посадою стояла якась жінка. Одна вибила для нього невеличку рубрику в газеті «Іль Маттіно». Друга запропонувала його як спікера на відкритті важливої конференції у Феррарі. Третя влаштувала його в редколегію туринського журналу. Ще одна, родом із Філадельфії, дружина офіцера НАТО, який служив на військовій базі в Неаполі, домовилася, щоб його ім’я додали до списку консультантів Американського фонду. І той перелік був безкінечний. А я сама хіба не допомогла йому опублікувати книжку в одному з найвідоміших видавництв? І хіба не допомагала видати другу? І якщо дуже добре подумати: хіба за його успіхами в ліцеї не стояла підтримка викладачки Ґальяні?

Я стала уважно спостерігати за тим, як він використовує свої чари. Він часто запрошував до мене на вечерю зовсім юних і вже не молодих жінок, самих або ж із чоловіками чи нареченими. Дещо збентежено я помічала, як уміло він з ними поводився: майже не звертав уваги на чоловіків, зосереджуючись повністю на жінках, часом – на одній з них. Я споглядала ті бесіди, які велися в присутності інших, проте так, ніби він був сам на сам із тією жінкою, яка його цікавила. Він не казав нічого недоречного чи компрометувального, лише запитував:

– А потім що сталося?

– Я втекла з дому. Поїхала з Лечче у вісімнадцять років, а звикати до життя в Неаполі було ох як нелегко.

– Де ти мешкала?

– У занедбаній квартирці на Трибуналі, іще з двома дівчатами. Не було навіть тихого кутка, щоб сісти повчитися.

– А як же чоловіки?

– Та які там чоловіки!

– Ну, хоч один же трапився?

– Точно що трапився! Он сидить, я з ним тоді й одружилася.

І хоч жінка вказувала на свого чоловіка, намагаючись залучити його до розмови, Ніно на того геть не зважав і продовжував звертатися тільки до неї своїм теплим, проникливим голосом. Ніно викликав у наївних представниць жіночої статі цікавість. Але я вже точно знала: не було в ньому нічого від тих чоловіків, що не соромилися поступитися жінкам частиною своїх привілеїв. Я маю на увазі не тільки професорів, архітекторів, художників, які бували у нас в гостях і виявляли феміністичні погляди. Я маю на увазі також Роберто, чоловіка Кармен, який в усьому охоче допомагав дружині, та й Енцо, який без найменших вагань витратив би весь вільний час на Лілині забаганки. Ніно ж захоплювався тільки тим, як жінки шукали самих себе. Не було такого вечора, щоб він не повторив: єдиний шлях до істини – це спільний спосіб мислення. Але водночас сам ревно обороняв свій особистий час і свої численні види діяльності, завжди в усьому ставив на перше місце себе самого і не збирався жертвувати заради когось ані хвилиною свого часу.

Якось після його слів я спробувала покепкувати з нього перед гостями й іронічно сказала:

– Та вірте ви йому. Спершу він допомагав мені прибирати зі столу, мив посуд. А тепер навіть шкарпетки розкидає по підлозі.

– Неправда! – обурився він.

– Так і є. Він хоче звільнити жінок, але чужих. Свою – ні.

– Ну, твоє звільнення не обов’язково має означати моє уярмлення.

І в таких фразах, сказаних ніби жартома, я теж почала не без збентеження впізнавати відлуння колишніх сварок із П’єтро. То чому я тоді так лютувала на колишнього чоловіка, а Ніно все прощала? Думала: можливо, у кожних стосунках обов’язково виникають ті самі суперечності, а в деяких питаннях знаходяться навіть ті