Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

– А якщо Олеська там залишилася, з цими виродками? – здавлено прошепотіла Ліка і навіть схлипнула від такого припущення.

Уява малювало їй картини одна гірше за іншу.

Інга спохмурніла, замислилася ненадовго, потім похитала головою:

– Ні! Коли нас потягло у стіну, вона точно була поруч… Я відчувала її плече…

– То де ж тоді вона?

– Де б вона не знаходилася, ми нічим не зможемо їй допомогти, так само, як і вона нам! – суворо відповіла Інга, – але припускаю, що портал, в який ми потрапили, працює лише в одному напрямку. Тому вона має бути десь тут.

– Портал! Як безглуздо  і по дурному це звучить!

– Запропонуй свій варіант.

– Якби він був у мене! –  І Ліка важко зітхнула.

Може тому, що ноги промокли, але вітер став ще різкішим і холоднішим, і теплі курточки вже допомагали мало.

Інга згадала, що в неї в руках був ніж. Але куди він подівся? Або випав у порталі, або там, на галявині, куди їх викинуло потоком  несамовитого світла.

“Без ножа погано!" – подумала вона і сповільнилася, розмірковуючи про те, як краще вчинити. Повернутися на галявину та пошукати там, чи вже продовжити йти вперед?

– Ти що? – запитала Ліка.

Але тут темрява кукурудзяного поля розкрилася, оголюючи вузьку стежку, що губилася серед товстих, гострих стебел.

–  У будь-якої   стежки неодмінно має бути початок і кінець, – тихо промовила Інга.

– У нашому світі можливо, – обережно зауважила Ліка, – а тут… Може, це стежка в нікуди, як у фільмах жахів.

– Якщо тут росте кукурудзи і ми вільно дихаємо  довколишнім повітрям,   то цей світ не надто відрізнятиметься від нашого.

– Ага! І монстри теж…

– Досить панікувати! Якщо це світ небезпечний, то зло дістане нас будь-де, тут чи там – не важливо.

– Добре! Йдемо туди, – відповіла Ліка, ще раз уважно окинула поглядом небо, ліс, поле і мерзлякувато зіщулилася.

Дівчата мимоволі взялися за руки і с тремтінням  у серці ступили на вузьку стежку, що вела з углиб кукурудзяного поля.