Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Небезпека минула, — оголосив він, — вогонь зупинили. Можете повертатися в село.

Кілька язиків полум’я спалахували то тут, то там посеред вигорілої чорноти й на згарищах трьох будинків. Люди, які відтепер стали безхатченками, дивилися на руїни, які ще курилися.

— Ми допоможемо вам відбудуватися. Підтримували їх ті, кому пощастило більше. — А поки що переселимо вас кудись.

Жінки, прихопивши широкі глечики, пішли принести води, щоб рятувальники могли напитися. Сержант-майор Мартінс замовив на всіх сендвічі з табірної кухні. Усі зібралися під кронами дерев, аби сховатися від палючого сонця, і кожен на свій лад коментував те, що сталося. Це був той рідкий випадок, коли військові й поселенці відчували один одного побратимами, раді, що спрацювали досить швидко, і трагедії вдалося уникнути.

З чорними обличчями й скуйовдженим волоссям рятівники обговорювали пожежу — Александр сів біля Олени. Віталій прослизнув між ними. Ще переляканий пожежею, він розказував їм про побачене. Переповнені емоціями, які заважали говорити, й під зацікавленими поглядами оточення, що їх на них крадькома кидали, Олена й Александр неуважно слухали балаканину Віталія, насолоджуючись неочікуваною близькістю.

До них приєднався Аранк.

— Дуже радий бачити вас, Олено. Як ваші справи? А ти, Віталію, у формі, як завжди?

— Ви тут, і для мене немає більшої радості, — відповіла Олена, перш ніж перевести погляд на Александра.

— Мені так хотілося тебе знову побачити, — прошепотів хлопець. — І от пожежа дає таку нагоду...

— Калуш дуже злякався, — проказав Віталій, міцно обіймаючи свого котика. — Дивись, Аранку, він вкусив мене за руку, бо я не хотів його відпускати.

Індіанець оглянув рану.

— Нічого страшного, — запевнив він. — Ти добре зробив, що тримав його, інакше він міг десь сховатися, і вогонь би дістав його.

— Аранк має рацію, ти добре зробив, — похвалила його сестра.

Віталій побачив Толю, який озирався довкруж, його вигляд був нещасним.

— Думаю, він шукає свого кота, піду допоможу йому.

І побіг до свого друга.

— Доки ми тут самі, всі втрьох, я скористаюся нагодою, щоб обговорити ідею, що спала мені на думку, — сказав Аранк. — Я обдумую її вже довгенько. І тільки чекав нагоди поділитися з вами. У нас небагато часу. Тож покваплюся.

Здивовані, вони уважно слухали. Індіанець сів між ними, і уваги на них вже ніхто не звертав.

— Недалеко звідси є схованка, частково зроблена в гроті. Ми користуємося нею, коли восени полюємо на оленів. Про її існування ніхто не знає, окрім нас, індіанців. Якщо ви думаєте, що зможете там пересидіти якийсь час, я скажу вам, як її знайти.

Олена й Александр не могли повірити. Схованка, заводь спокою, де вони могли б побути наодинці, тільки їх двоє. Їм здавалося, це щось із казки.

— Я покажу тобі місце, а далі ви вдвох повинні визначити слушний момент, щоб туди піти. Олена може вдати, що йде по ягоди й зустрітися з тобою на краю лісу.

— Я ніколи не йду за лохиною сама, — заперечила дівчина.

— Але ви часто граєте на скрипці на вершечку пагорба, якого ми он бачимо, — зауважив він, показуючи на місце кивком голови, щоб не привертати увагу. — Я вас чув, коли там ходив. Схованка там недалечко. Зрозуміло, що ви маєте бути вкрай обережною.

— Може, Абіґаль погодиться бути тобі за алібі, — запропонував Александр, — а Розен — посильною, щоб повідомити тобі, коли ми зможемо побачитися.

Відблиск надії засвітився в Олениному погляді.

— Ви такий добрий до нас! Я безмежно вам вдячна.

— У мене вселився Дух озера, — відповів індіанець, ледве стримуючи посмішку. — Не забувайте, саме він направляв моє каное тої ночі, коли Петро кинув вас під грозою. Я просто продовжую покладену на мене місію.

І поспішно додав:

— Я так роблю, бо Александр — мій найкращий друг, і я хочу бачити його щасливим.

Підійшов сержант-майор Мартінс. Троє друзів змовницьки переглянулися. План було схвалено.

— Дякую, — сказав військовий, звертаючись до Александра й Аранка. — Без вашої допомоги й допомоги людей з Амоса табір Спіріт Лейк міг би зникнути у вогні.

— На щастя, не було вітру, — сказав індіанець, — бо інакше вогонь охопив би все, і я не знаю, як би ми впоралися з лісовою пожежею. Вже два тижні, як посуха!

— Ви маєте рацію, — погодився офіцер. — Ви звикли до зміни погоди у цій частині Квебека, думаєте, ми можемо найближчим часом сподіватися на дощ?

Аранк уважно подивився на небо.

— Нічого не можу сказати. Наші дощові танці нічого поки що не дали, — сказав він глузливо, хоча його тон і не привернув уваги Мартінса, але змусив посміхнутися Александра.

Ввічливо попрощавшись з Оленою і військовим, індіанець відвів свого друга в бік. Якщо той хоче мати шанс бачитися з нею, то повинен показувати певну байдужість до неї. Повертаючись у село вони зайшли у схованку, щоб побачити її.

Александр витримав усього два дні й не міг більше боротися із собою, тож поїхав у селище до індіанців і попросив Розен про зустріч з Оленою. Після арешту Петра минуло чотири дні, вони з Віталієм жили у Фрайманів. Тож їй було легше піти на побачення.

— Не більше ніж годину, — порадила їй Абіґаль. — Я чекатиму тебе тут і збиратиму лохину. Якщо тебе хтось питатиме, я скажу, що ти пішла в село. За час, що тебе шукатимуть, ти повернешся.

Олена бігла, не тямлячи себе, волосся розвівав вітер. Уже давно вона не відчувала в собі такої легкості. Александр чекав на неї біля величезної ялиці. Не добігши кілька кроків до нього, вона зупинилася, вони дивились якусь мить один на одного, переповнені почуттями, не здатні доторкнутися. А тоді Олена повільно пішла, і Александр відкрив їй обійми. Вона легенько притулилася до нього, насолоджуючись ніжністю його рук, теплом його тіла, лоскотом волосся на своїй щоці й ще багатьма тими приємними почуттями, що сповнювали її щастям. Стояти так близько до чоловіка, якого кохаєш, було чудово. Сонячне світло, що пробивалося через верхівки дерев, танцювало фіолетовими відблисками у її очах. З безмірною ніжністю Александр пестив її обличчя.

— Ходімо, — сказав він, — Аранкова схованка поруч.

Тримаючись за руки, вони пішли лісовою гущавиною до місця, де, нарешті, будуть одні у всьому світі. Александр відсунув нависле гілля, і вона побачила вхід у грот. Місце було облаштоване для мисливців, і про нього було годі здогадатися, дивлячись ззовні. На ліжку з ялини лежали сірі вовняні простирадла з білими смугами, які Александр приніс з оказією. Перелякані, вони присіли.

—