Читати книгу - "Лише секунда"

class="p1">— Так, зазвичай у щоденниках пишуть дату та що саме трапилося, без зайвих сентиментів. А тут щось зовсім інше: думки, спогади, копирсання у минулому в пошуках чогось важливого, і я не завжди можу второпати, до чого воно все. І, може, ти і маєш рацію: немає там нічого особливого, лише рух однієї з мільярдів піщинок.

Юрко замислився, потім щиро посміхнувся:

— Гаразд, ти давай до ванної, а я погосподарюю на твоїй кухні.

— Та зачекай, ти ж — мій гість. До речі, ти запам’ятав тоді мою адресу?

— Я цей будинок добре знаю, тому це було легко.

Я піднявся й пішов умиватися, а Юрко застукотів посудом на кухні. Коли я увійшов, чай був уже готовий.

Ми сіли один навпроти одного та почали мовчки сьорбати чай, та жодного з нас не турбувала ця тиша.

— У твоєму щоденнику багато життя, — нарешті вимовив він.

— Мого життя.

— Просто життя. Знаєш, відсотків із дев’яносто дев’ять того, що ми називаємо життями, люди насправді не живуть. Бо все йде за сценарієм. І навіть коли доводиться обирати, то це вибір між різними можливостями. Та дуже рідко доводиться обирати між тим, що є неможливим. Бо саме неможливе і є найціннішим. І ось тут, обираючи шлях серед того, що є неможливим, ми можемо зрозуміти, що це таке — людське життя.

— Вибач, я зранку не дуже добре мізкую. Як можна обирати між тим, що є неможливим?

— Я й сам цього гаразд не розумію, просто якось відчуваю. Але в одному я майже не сумніваюся, читаючи твій щоденник. Тобі це судилося робити.

— Хіба?

Він у відповідь простягнув мені щоденник. Я обережно взяв його до рук та запитально поглянув на Юрка. Але він допив чай та ніби відключився, занурився у себе.

— Юро, можу тебе спитати?

— Питай, — він знизав плечима.

— Хто та жінка на твоїй картині?

Він зітхнув та насупив носа, даючи зрозуміти що моє запитання недоречне.

— Я ще не закінчив її.

— Хіба?

— Не вистачає окремих деталей.

— Мені здавалося, що картина повна.

— Їй не вистачає душі. Поки що не можу це передати. Насправді я поганий художник. Так, передаю багато деталей і нюансів, на які не звертають увагу решта, але суть не в тому.

— Багато хто вважає твої картини шедеврами.

— Що з того? Одного разу тебе назвали талановитим, а потім все, що ти робиш, уже в ціні. Тому мені тут краще видно. Картина ще не готова. Леонардо да Вінчі малював свою Мону Лізу півжиття, але так і не домалював. Не встиг. Не був готовий закінчити. Не вистачило життя. Напевно, не можна залишати щось незакінченим. Хтозна, може, він і досі приходить до неї і думає, що ось зараз вже точно знає, чого не вистачає, але виправити вже нічого не може.

— Дивно, я не знав такого. Напевно, коли прагнеш ідеалу, то завжди залишиться щось незавершене.

— Гаразд, — Юрко підвівся з-за столу та попрямував до коридору. — Побачимось.

Він подивився мені прямо у вічі, і я мимоволі відвів погляд, боячись, що десь всередині моїх зіниць він розглядатиме своє відображення.

***

— Привіт, — швидко сказав я, щойно вона взяла слухавку.

Зазвичай вона випереджала мене із привітанням, і це було для мене грою — сказати «привіт» швидше за неї.

— Привіт, ти вже на місці? — защебетала Марина в телефонній трубці. — Я вже підходжу, тож за кілька хвилин замовляй мені каву.

Я послухав короткі гудки відбою і сказав «добре» в нікуди.

Вона увірвалася, як вихор, на ходу скинула пальто, до­торкнулася до мене холодною щокою, закинула своє довге пальто на одне крісло, ляпнулася в інше, взяла в руку горнятко з гарячою кавою, заплющила очі і вдихнула ароматну пару. Потім зробила маленький ковток, поставила зі стукотом горня на стіл і втупилася у мене, широко розплющивши очі:

— Розповідай!

— Знаєш, Марино, те, що я хочу розповісти, настільки дивне, що ти можеш мені не повірити, тож я дуже прошу сприймати це серйозно.

— Не роби занудства, — скривилась вона. — І взагалі: розумію, що краще з довгим вступом, але часу мало, тому давай прямо в лоба.

— Гаразд, — випалив я. — Уяви собі, що я зняв квартиру, прожив у ній кілька днів, а потім знайшов там щоденник, де описано моє життя. І я цього щоденника не писав! Але це мій щоденник. Щоденник мого життя.

Я видихнув, зробив паузу і подивився на неї. Вона натомість дивилась на мене, ніби міркуючи про почуте, зробила глибокий вдих, а потім заявила:

— Як круто, Андрію! Завжди знала, що ти незвичайна людина, тому з тобою справді можуть відбуватися такі речі. Ти ж приніс його?! Покажи!

Я зітхнув, потягнувся до портфеля, що стояв поруч, і дістав звідти щоденник. Я акуратно і урочисто поклав його на центр столу і стежив за її реакцією.

Марина спершу захоплено його розглядала, потім невпевнено простягла вперед руку і провела по щоденнику пальцями. Я чекав, чи не відкриє вона його, але, немов у відповідь на мої очікування, вона похитала заперечливо головою і підсунула щоденник ближче до мене.

— І що ж там? — пошепки запитала Марина.

— Там події мого життя.

— І ти не пам’ятаєш свого щоденника?

— Так, залишається варіант провалу в моїй пам’яті. Цей варіант усе пояснює. Ніби я це все написав, а потім забув.

— Навряд чи, — похитала вона головою.

— І все ж у цьому був би якийсь сенс і спосіб все розкласти хоч по якихось поличках. А зараз я сам у це не вірю.

— Проводив якесь розслідування?

— На жаль, не надто успішно. Господар квартири помер. Ніхто, крім нього, там давно не жив. Отже, серед раціональних пояснень залишається одне — я сам підклав його туди, витер це з пам’яті, але якийсь слід залишився, тож я і знайшов його згодом. Утім, навіть із цим, мушу визнати, подивитися на себе збоку, прочитати — це неабияке враження.

Я відкинувся у кріслі, пошукав ще раз пояснення, похитав головою і продовжив:

— Чого мені дався цей щоденник?

Вона знизала плечима:

— Можливо, в людини має бути шанс оглянути весь свій життєвий шлях, за секунду переглянути фільм, складений із подій свого минулого. Кажуть, людина перед смертю бачить щось подібне, коли все