Читати книгу - "Континент бойових ткачів, Козел Валерія"

- Не розкажеш, що між вами сталось? – наважився запитати лис.

- Раніше ми спали, - прямо відповіла вона.

- Це було більш ніж очевидно. Тепер... може мені і здалось, але він не дуже в захваті від Таска?

- У Хела занадто сильно розвинене відчуття власності, - зітхнула Рейна.

- А як ви взагалі… ну… зійшлись?

- Такі розмови – це явно не твоє, так? – усміхнулась Рей.

- У мене-то і друзів ніколи не було, - ніяково посміхнувся у відповідь Аспер, - не вмію я…

- У нас банальна історія, - задумливо промовила Рейна, - Хел був першим, з ким я познайомилась, коли мене призначили командиром Вовчого загону. І ми одразу не потоваришували. Ситуація була навіть гіршою, ніж з тобою. Він був цілителем, якого приписали до нашого загону. Найкращим цілителем в усьому Фарлезі. Завдяки йому, багато хто вважав, та і зараз вважає, що члени Вовчого загону безсмертні. А я, в силу свого характеру, завжди кидалась у бій так, наче дійсно була безсмертною. Не полічити скільки разів він витягав мене з того світу. Його пряжа зцілення та підтримки бездоганна. Та через це ми сварилися. Постійно. До бійок. Вівіан тільки тим і займалась, що розбороняла нас. Сіраш і Руен навіть не лізли. Бували моменти, коли я думала, що рано чи пізно я його вб’ю. Або він мене.

- І в який з цих моментів ви вирішили зайнятися сексом? – Аспер не зміг приховати іронічний смішок.

- Ха-ха, - скептично мовила Леарлес, - ми були на завданні, якщо тобі так цікаво. І я трооошечки переоцінила власні сили. Нас відправили на східний кордон Фарлезу. Тамтешній барон підозрювався у спробі захопити сусідні території. Збирав свою армію не дивлячись на угоди з іншими лордами. Під своїм маєтком він створив цілий лабіринт підземних печер. Там зберігалась зброя, ховались найманці. То було щось на кшталт бази. Нас про все це попередили. Але наша розвідка не доповіла про те, що серед них є бойові ткачі, що здатні тримати до трьох фамільярів. А ще він тримав у тих підземеллях рабів. Коли розпочався бій, я зопалу кинулась. Просто втратила контроль над собою. Прийшла до тями, коли зрозуміла, що мана скінчилась. Ворогів лишалось не багато, але вони були. Я вже думала, що все, кінець. Але мене витягнув Хелісен. Він кинувся у вогонь за мною, ризикуючи крилами і життям. Хел витяг мене на своїй спині. Через пожежу і дим, ми не знали куди рухатись і провалились на нижній рівень підземелля. Залишки своєї мани Хел витратив на те, аби трохи зцілити мене. Ми не могли навіть сигнал своїм подати, що ми живі і нас потрібно рятувати. Ось так ми вперше лишились сам на сам.

- Що ж, - Аспер подивився їй в очі, - ти завжди дієш імпульсивно.

- Характер такий, - знизала плечами Рей, - коротше кажучи, нам довелось заночувати у тій печері. Слово за слово, ми розговорились. Не скажу, що одразу після цього ми подружились, але ненавидіти один одного стали явно менше. Хел виявився не таким вже і стервом, як я собі уявляла. Можливо, тієї ночі він так само подумав і про мене. На ранок нас знайшли Віві і хлопці. Тоді все і змінилось. Ми більше так не собачились, я почала прислухатися до нього, а він – чути мене. А одного разу ми відмічали у таверні ще одне успішне завдання.

- Дай вгадаю. Алкоголь, душевні розмови під місяцем?

- Якось так. Ми з Хелом… виявилось, що у нас багато спільного. Він, як і я, дитя аристократів. І йому не подобався той шлях, який для нього змалку прокладали батьки. Але найголовніше… у нього була кохана. Дівчина, яка загинула на його очах. Він так і не встиг їй зізнатися… її смерть стала причиною, чому він почав так фанатично вивчати пряжу зцілення. Працював з гільдією авантюристів, завоював не аби яку славу. Його вважали тим, хто може повернути з того світу. Монстром, якого боїться сама смерть. Так він і опинився у Вовчому загоні. А потім і я. Монстр, якого змогла контролювати тільки принцеса Емілія. Два монстри з розбитими серцями. Іронічно, правда?

Аспер мовчав.

- У будь-якому випадку, тоді все і почалось. Це було лише раз. А потім ще раз. І ще… - Рейна задумалась, - як я вже і сказала, ми ніколи не кохали один одного. Просто поряд із ним це почуття порожнечі зникало. Ми були самотні. І тільки ми могли розділити цю самотність між собою. Якось так.

- Сумна історія, - Аспер зітхнув, - та, здається, він справді піклується про тебе.

- Я знаю, - кивнула Рейна, - але не можна обманюватись. Між нами ніколи не було цього почуття. Лише прив’язаність, відчуття комфорту та, варто визнати, почуття власності. Поки я була в столиці і очолювала Вовчий загін, ми нікого не підпускали у свій світ і це було зручно нам обом. Але це все.

- Не схоже, що він тієї ж думки.

- Але це так.

Запала тиша. Аспер не знав, як продовжити цю розмову та чи варто взагалі. Все було більш ніж зрозуміло. Рейна позіхнула.

- Аспер.

- Мм?

- Я все хотіла запитати. Ми разом вже пару місяців, але ти жодного разу не закликав свого фамільяра. Чому? Все ще не довіряєш нам?

- Ні, справа не в тому. Просто в мене його немає.

- Не зрозуміла.

- Як я тобі вже розповідав, мого батька не стало, коли я був підлітком. Потрібно було займатися сімейними справами. У мене не було часу на навчання в Академії. Тож, як тільки я закінчив школу, одразу почав займатися сімейним ділом. Коли більшість моїх однолітків закликали своїх перших фамільярів, я займався торгівлею, слідкував за здоров’ям матері та за тим, чи все необхідне мав Соран.