Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Він підійшов, присів навпочіпки поруч із нею і взяв її руки у свої.

— Пробач за нього. Він... просто дурень.

Олеся посміхнулася, але в її очах був холод.

— Усе гаразд. Просто несподівано.

Максим сів поруч, узяв її за руку і подивився просто в очі.

— Послухай. Моє минуле — це минуле. Так, у ньому були жінки, але жодна з них не мала для мене значення. Я не пишаюся цим, але й приховувати не стану. Може, я бракований, — Максим усміхнувся. — А може в мене крижане серце. Але зараз усе по-іншому.

Він стиснув її руку міцніше.

— Горобчику, я ніколи не відчував того, що відчуваю до тебе. Ніколи. Ти — не просто нове знайомство. Ти — моя Олеся. І ніхто з минулого не важливий.

Олеся подивилася в його очі, бачачи в них тільки щирість.

— Я не ревную, — нарешті сказала вона. — Просто... ми ніколи не обговорювали минулі стосунки і я вважаю це правильним. Минуле потрібно залишати минулому. Але вже двічі твоє «минуле» псує мені настрій і... Не знаю... Між нами все так швидко відбувається...

Він легко поцілував її в лоб, немов хотів заспокоїти вир думок.

— Хочу, щоб було ще швидше, — шепнув Максим Олесі на вухо, викликаючи в дівчини спогади про проведену ніч.

Дівчина не змогла стримати посмішку, її щоки злегка порожевіли, але в очах промайнула та сама іскорка, яка чіпляла Максима. Він бачив, як легко її настрій змінюється на краще від одного його шепоту, від одного дотику.

— Ти невиправний, — пробурмотіла вона, намагаючись зберегти серйозність, але губи її все одно здригнулися в усмішці.

Максим притиснув тендітний стан до себе, ковзнувши пальцями по її спині, відчуваючи, як вона розслабляється в його обіймах.

— І не хочу виправлятися, якщо це подобається нам обом, — його голос став глибшим, інтимнішим. — Я втрачаю терпіння і витримку, якщо справа стосується тебе. Спритний Горобчик.

Олеся розсміялася, її сміх був легким, як весняний вітер, і теплим, як сонячні промені на світанку. Вона відсторонилася рівно настільки, щоб зазирнути йому в очі. — Спритний, кажеш? — примружилася вона, злегка нахиливши голову набік. — А може, це ти просто занадто повільний?

Максим усміхнувся, його очі блиснули небезпечним вогником.

— Повільний? — повторив він, ковзнувши поглядом від її очей до губ. — Ну що ж, перевірмо.

Він не дав їй відповісти, стрімко нахилившись і захопивши її губи в поцілунок — не ніжний і повільний, як раніше, а стрімкий, вимогливий, наче вихор, у який вони обоє з головою поринули.

Олеся не відступила. Її пальці стиснулися на його сорочці, притягуючи його ближче, наче між ними було недостатньо простору. Їхнє дихання змішалося, серця стукали в унісон, розганяючи кров по венах.

Коли вони відсторонилися, обом не вистачало повітря, але в очах виблискувало те саме первісне бажання, і від цього перехоплювало дух.

Олеся уткнулася носом у його шию, глибоко вдихнувши знайомий аромат. Той самий, який тепер асоціювався в неї з домом і безпекою.

— Давай просто жити цим днем, — прошепотіла вона. — І не заглядати ні в минуле, ні в майбутнє.

Максим кивнув, знову цілуючи її у скроню, ніби запечатуючи їхню негласну угоду. У цей момент вони обидва зрозуміли: все, що важливо, — це те, що відбувається тут і зараз.