BooksUkraine.com » Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

155
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 112
Перейти на сторінку:
докинув доречно донкор.

– Просто запав колись, – недбало мовив Анатолій. – А потім пішло…

– І куди дійшло? – у тон запитав Богдан, ледь не виказавши своєї майже відрази.

– Ще б трохи – і до відрізаної голови, – аж пересмикнуло «персонажа». – Наїжджати стали. Дзвонити. Я й зав’язав. Не хотілося достроково з дистанції зійти.

– Близько підібрався? – і далі чомукав професор. Цікавість поступово проковтувала перше враження від мінеритознавця.

– Не думаю, – закрутив заперечно головою Тоха. – Там ще ого-го скільки рити треба було. Просто засікли, що в мене під мікроскопом опинилися. Закіпішували…

– А хто дзвонив? – вирвалося в Лисиці.

Анатолій здивовано подивився на нього. Ігор теж.

– Ну, – зам’явся Богдан. – Я про те, що, може, голос знайомий чи ще щось.

Анатолій та Ігор перезирнулися.

Лисиця нарешті роздуплився:

– Хто мене попереджав, я знаю.

– Тебе теж? – ще більше здивувався Тоха.

– Там трошки інша історія, – підкорегував донкор. На приятеля ж глянув із докором. Лисиця мовчки здувся.

– Голос грубий, – повів далі Анатолій. – Наче спеціально так говорив. Шифрувався.

– А може – хто з друзів розіграв? Хлопці з редакції чи ще хто? – Марченкові здавалося, що питання правильні.

– Та ні, – аж наче почав гніватися Тоха. – Потім ще один дзвінок через кілька днів. Той самий голос. Ще раз наспівав, щоб не робив дурниць. Бо швидко з одного зроблять двох. Або й більше. І на все життя.

– Коли це було? – таки не втримався Богдан.

– У червні. Перед Днем Конституції. Як зараз у вухах той голос противний.

– І що ж ти? – налягав професор.

– А що я? Заспокоївся. Язик засунув… Нащо кіндеру сиротою рости? Тема невесела. Та й мені не так багато років. Можна ще б земельку потоптати.

Усі замовкли. Справді. Веселого тут небагато.

– І що встиг викопати? – підігнав байкотравителя Марченко.

– Та багато чого, – налаштувався просвіщати Тоха. – Чудеса там такі. Але все серйозно. Хтось дуже чіпкий стоїть за цим усім. Специ конкретні. Дід Мороз, той, Анциферов, таке б чавуном своїм не потягнув би. Вітер там гуляє. А так – прославився. Уважухою обріс.

– І баблом, – підказав Ігор.

– І баблом, – погодився «персонаж». – На ранках дитсадівських нічого б цього не обламалося. А так… Козирний… А специ там усе розіграли, як по нотах. І далі ведуть. Структура сильна. Та й людей вагони. Мізки добряче промили. Вклали туди, що треба. І ті, зомбі, на все згодні. Навіть через матір рідну переступлять.

– Ого! – присвиснув Богдан. – Оптимістично. А куди ж силовики дивляться?

– У рота князькам нашим, – видихнув не раз пережите Тоха. – Кожен пчих із собачою слухняністю виконають. Вистрибом. Один поперед одного. Ще й лизнуть.

– І як же ви тут живете? – не втерпів професор. Йому здавалося, що він зараз на недавно відкритому острові. Аборигени якого ніколи не чули про людство.

– Так, як і ви там у себе в Києві. Непросто. Але… Живем і будем жити. – Анатолій підморгнув. Наче крізь сльози.

– Оптиміст, – хмикнув Лисиця.

– Хе, – подарував усмішку Квазімодо Анатолій. – Інакше – «hände hoch!»[132]. І не цвірінькай.

– Це точно, – погодився Богдан. – А після того дзвінків не було?

– Один, – посерйознішав розповідач. – Сказали, що я розумничок. І поклали трубку.

– Ясно. – Професорова тривога росла.

– А чому ви копаєте під них? – вихрестився в питальника Тоха.

– Та… – почав шукати відповідь Марченко. – Є тема одна. Вибач, але поки не можна. – Показав «замикання рота».

– Розумію, – важко видихнув Анатолій. – Не вчорашній же. Теж випив чималенько.

Марченко закивав. Богдан тільки дивився.

– Добре! – сказав Ігор. – Давай про мінеритів. Ти ж про них усе знаєш, професоре.

Лисицю різонуло. Професор же наче він…

– Ну що? – почав розповідати Тоха. – Про те, що Юрок Анциферов, Дід Мороз цей недороблений, став їхнім «верховним пастирем», «предтечею» для «нового месії», знають усі. І що лохам, приблудам усяким, які пхають голову в це ярмо, втирають про таку собі обраність нашого шахтарського краю, – теж. Ми, донбасці, виявляється, майже «Божий народ». Маємо створити віру нову та зробити все, щоб вона розійшлася світом. Йому ж, бачте, потрібне очищення. У ньому все ж не в дугу. А хто крутіше за шахтарів це зможе зробити? Вони ж «шаманять» під землею, в темноті, ніби на тому світі, а потім повертаються під сонце, сюди, до нас, на цей світ. Ніби постійно проходять очищення. Переродження. Кому ж іншому це під силу? Тільки їм… Отож… Тільки шахтарі, що постійно долають символічну межу між світами й одержують потойбічні знання, можуть зробити це. – Анатолій говорив, ніби цитував цілі абзаци зі своїх статей. Наче навмисне повивчав напам’ять. Знав же, що запитають… Хоча… Може, саме так і було. Він же «професор». У мінеритах. – Ось так. Не більше й не менше. Цілу науку підвели під усе це. Ні на час, ні на гроші не пожлобились. І головне, подивишся – вони всі такі білі й пухнасті. Сама миролюбність. Аж пашить від них благими намірами. Ніби бальзам на душу ллють. І багато хто вірить. Бачать «керівну й спрямовуючу силу», майбутню еліту нашого краю. Але це все тільки ширма. Уміла, треба зізнатися. Для когось – красива й приваблива. Для когось – тупа й ідіотська. Насправді ж… Насправді – це сильна й небезпечна організація. Страшна. Жорстока. Махрова секта. Майже герметична структура. Зі своїми іконами, богослужбовими книгами, обрядами і всім, що в таких мутках потрібне. Усе в них – «як у людей». Зашифрувалися – комар носа не підточить. Мирна «соціальна корпорація». Їхня основна ідея на першому етапі – звільнитися від панування чужинців (усіх не-донецьких вони вважають чужинцями, яким не місце на їхній землі). Зараз організація займається підготовкою своєрідного «донбаського джихаду»[133], який, коли настане пора, оголосить керівництво секти. І прийде тоді «новий месія». І почнеться тоді звільнення й розквіт Донбасу. І віра нова пошириться на весь світ. І очиститься він. – Останні фрази сказано навмисне патетично. Щоб посилити саркастичність.

– Маразматичне месіанство, – зауважив професор із невдоволеним фейсом.

– Саме так, – відповів уже звичайним тоном Анатолій. – Вони ж навмисно про це просторікують, щоб нагадувало марення божевільного. Насправді – там є програма. І план дій. Розписано кожен крок.

– Гм… – чмихнув невдоволено Лисиця. – І пахне погано. Навіть смердить. «Замахом на державний устрій»… А, до речі, на іконах їхніх, наскільки я знаю, месія в шахтарській касці та військовій формі.

– Близька й зрозуміла символіка, – провадив далі Тоха. – Військова форма – як знак рішучого визволення. Без усяких там «політологічних сопель». Переливання з пустого в порожнє. Філософія «сильної руки». Щось таке. Хоча пояснення більш-менш логічного я так і не знайшов. Але шукав довго. Думаю, політтехнологи банально «свиснули» цей символ із «совка». Там же армія на першому місці… була. Ви ж пам’ятаєте? Служили ж, мабуть. Я теж служив. Але вже в українській. У Переяславі. Це в Київській області. Знаєте ж, мабуть.

– Угу, – відповів професор, а в думках воскресли картини тамтешнього педуніверситету. Не раз там бував.

– У Підварках, – мрійнув розповідач блаженним фейсом. Приємного таки було багато. – Є там циганський райончик такий… Наркота, самогон, гоп-стоп… Після інституту служив, правда. Тому всього триста шістдесят п’ять днів. Але було…

– Пам’ятаємо-пам’ятаємо, – заворушився Лисиця, шукаючи зручнішу позу. – Кожен чоловік у совдепії мав до армії сходити. Якщо ж не служив – і не людина наче. Дівчата сто разів задумувалися, коли такий кавалер починав клинки підбивати… «Не такий», значить, раз не взяли…

– Так, – погодився Анатолій. – Багато мужиків згадують армію як найсвітліше, що було з ними. Може – й за ціле життя. Думаю, військова форма на іконі якраз і «б’є» по таких. А їх тут чималенько. Я ж кажу, що за сектою стоять серйозні сили. А на них «горбатяться» професіонали. Не так усе там просто. І за порядком уважно стежать. Завели жорстку дисципліну. Залізну. Кожного нового члена ретельно перевіряє їхня СБ. Вона ж охороняє храм і найвище керівництво. Крім Анциферова, туди входять ще кілька

1 ... 60 61 62 ... 112
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"