Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

На мить відьмак захотів полити його соком і розбудити, але роздумав. Вийшов з кухні, несучи глечик. Коридор закінчувався важкими інкрустованими дверима. Він увійшов обережно, прочинивши їх так, щоб прослизнути всередину. Було темнувато, тож він розширив зіниці. І зморщив носа.

У повітрі висів важкий запах кислого вина, свічок і перезрілих плодів. І ще чогось, що нагадувало мішанину запаху бузку й аґрусу.

Роззирнувся. Стіл посередині кімнати уособлював істинне бойовище глечиків, карафок, кубків, срібних тарілок і ваз, блюд і столового приладдя, оправленого у слонову кістку. Зім’ята й зсунута набік скатертина була залита вином, поцяткована фіолетовими плямами, жорстка від воску, що натік зі свічників. Помаранчеві шкірки яскравіли, наче квіти, серед кісточок слив і персиків, хвостів грушок і кострубатих, обдзьобаних виноградних кетягів. Один бокал був перевернутий і розбитий. Другий був цілий, наполовину повний, стирчала з нього кістка індика. Поруч із бокалом стояла чорна туфелька на високому підборі. Зроблена була зі шкіри василіска. Найдорожчого матеріалу для шевців не існувало.

Друга туфелька лежала під стільцем, на недбало кинутій чорній сукні з білими шлярками, погаптованій квітчастим мотивом.

Ґеральт з хвилину стояв нерішуче, борючись із відчуттям незручності, із бажанням розвернутися і піти собі. Але це означало б, що цербер у сінях отримав своє абсолютно марно. Відьмак не любив робити щось марно. У кутку кімнати він помітив кручені сходи.

На східцях він знайшов чотири зів’ялі білі троянди й серветку, поплямовану вином і карміновою помадою.

Запах бузку й аґрусу посилився.

Східці вели до спальні, підлогу якої вкривала велика кудлата шкура. На шкурі лежали біла сорочка з мереживними манжетами й кільканадцять білих троянд. І чорна панчоха.

Друга панчоха звисала з одного із чотирьох різьблених стовпців, що підтримували куполоподібний балдахін над ложем. Рельєфи на стовпчиках зображували німф і фавнів у різних позах. Деякі пози були цікавими. Деякі — ідіотично смішними. Багато — повторювалися. У цілому.

Ґеральт голосно кахикнув, дивлячись на безліч чорних локонів, які виднілися з-під адамашкової ковдри. Ковдра ворухнулася і застогнала. Ґеральт кахикнув іще голосніше.

— Бо? — невиразно запитали безліч чорних локонів. — Ти приніс сік?

— Приніс.

З-під чорних локонів з’явилося бліде трикутне обличчя, фіалкові очі й вузькі, трохи скривлені губи.

— Оооох… — губи скривилися ще більше. — Ооох… Я помру від спраги…

— Прошу.

Жінка всілася, виборсуючись із-під ковдри. Мала вона гарні плечі і зграбну шию, на шиї — чорну оксамитову стрічку із зоряною прикрасою, що аж іскрилася від діамантів. Окрім оксамитки, вона не мала на собі нічого.

— Дякую. — Вона вийняла кубок із його руки, випила жадібно, потім підняла руки й торкнулася скроні. Ковдра зсунулася ще сильніше.

Ґеральт відвів погляд. Ґречно, але неохоче.

— Хто ти, власне, такий? — запитала чорноволоса жінка, мружачи очі й прикриваючись ковдрою. — Що ти тут робиш? Де, до холери, Беррант?

— На яке запитання мені відповідати спершу?

Він моментально пожалкував, що зіронізував. Жінка підняла долоню, з пальців її вистрелила золотиста смуга. Ґеральт відреагував рефлекторно, склавши обидві долоні у Знак Геліотропу, перехопив чари перед самим обличчям, але заряд був таким сильним, що його відкинуло назад, на стіну. Він зсунувся на підлогу.

— Не треба! — крикнув, побачивши, що жінка знову піднімає руку. — Пані Йеннефер! Я прибув з миром і без злих намірів!

З боку сходів пролунав тупіт, у дверях спальні замайоріли постаті слуг.

— Пані Йеннефер!

— Ідіть геть, — спокійно наказала чародійка. — Ви мені тут не потрібні. Вам платять за те, щоб ви пильнували дім. Але якщо вже ця людина зуміла сюди увійти, я подбаю про неї сама. Перекажіть це пану Берранту. А для мене прошу приготувати купіль.

Відьмак насилу встав. Йеннефер дивилася на нього мовчки, мружачи очі.

— Ти відбив моє закляття, — сказала нарешті. — Ти не чарівник, це видно. Але ти відреагував надзвичайно швидко. Кажи, хто ти, незнайомцю. І, раджу, кажи швидко.

— Я Ґеральт із Рівії. Відьмак.

Йеннефер вихилилася з ложа, хапаючи вирізьбленого на стовпчику фавна за фрагмент анатомії, добре пристосований для хапання. Не зводячи погляду з Ґеральта, підняла з підлоги халат із хутровим коміром. Устала, щільно загорнувшись у нього. Не поспішаючи, налила собі ще один кубок соку, вихилила одним ковтком, відкашлялася, наблизилася. Ґеральт мимоволі потер поперек, яким мить тому болісно зіткнувся зі стіною.

— Ґеральт із Рівії, — повторила чарівниця, дивлячись на нього з-під чорних вій. — Як ти сюди потрапив? І навіщо? Берранта, сподіваюся, ти не скривдив?

— Ні. Не скривдив. Пані Йеннефер, я потребую твоєї допомоги.

— Відьмак, — пробурмотіла вона, підходячи ще ближче і щільніше загортаючись у халат. — Мало того, що перший, котрого я бачу близько, так це ще й славетний Білий Вовк. Я про тебе дещо чула.

— Уявляю.

— Не знаю, що там ти собі уявляєш. — Вона позіхнула й присунулася ще ближче. — Дозволиш? — Торкнулася долонями його щоки, наблизила обличчя і зазирнула в очі. Він зціпив зуби. — Зіниці у тебе пристосовуються до світла рефлекторно чи ти їх можеш звужувати або розширювати за власним бажанням?

— Йеннефер, — сказав він спокійно. — Я їхав до Рінди цілий день, не зупиняючись. Чекав усю ніч, поки відчинять браму. Дав по черепу воротареві, бо той не хотів мене сюди впускати. Неґречно й нав’язливо перебив твої сон і спокій. А все через те, що мій приятель потребує допомоги, надати яку можеш тільки ти. Надай її, прошу, а потім, якщо захочеш, порозмовляємо про мутації та аберації.

Вона відступила на крок, негарно скривила рота.

— Про якого роду допомогу йдеться?

— Про магічну регенерацію уражених органів. Горла, гортані й голосових зв’язок. Ураження нанесене немовби багровою імлою. Чи чимось подібним.

— Подібним, — повторила вона. — Кажучи коротше, це не багрова імла вразила твого приятеля. А що то було? Кажи ж, вирвана зі сну на світанку, я не маю ані сили, ані охоти зондувати тобі мозок.

— Гм-м… Краще за все, якщо я почну спочатку…

— О, ні, — перебила вона. — Якщо все так складно, то стримайся. Дурний присмак у роті, скуйовджене волосся, очі, що злипаються, й інші вранішні негаразди сильно обмежують мої перцептивні здібності. Зійди вниз, до лазні у підвалі. Зараз я туди прийду, і тоді все мені розповіси.

— Йеннефер, я не хотів би бути нав’язливим, але час минає. Мій приятель…

— Ґеральте, — різко перебила вона. — Я вилізла заради тебе з ліжка, а не мала наміру робити те щонайменше до того, як дзвін виб’є полудень. Я готова відмовитися від сніданку. Знаєш чому? Бо