Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Знову ж таки ця руда гола в передпокої! Буфетник прослизнув у двері, пискнув «до побачення» й пішов, неначе п’яний. Пройшовши трошки вниз, він зупинився, сів на сходах, вийняв пакунка, перевірив, — червінці були на місці. Тут із квартири, що виходила на це підійстя, вийшла жінка із зеленою торбиною. Вгледівши чоловіка, що сидить на сходах і тупо дивиться на червінці, всміхнулася й сказала задумливо:

— Що це за будинок в нас такий! І цей зранку п’яний. Шибку вибили знов на сходах. — Вглядівшись уважніше в буфетника, вона додала: — Е, та вам, громадянине, грошви кури не клюють. Ти б зо мною поділився, га?

— Облиш ти мене, Христа ради, — сполошився буфетник і спритно сховав гроші. Жінка розсміялася:

— Та ну тебе до дідька, скнаро! Я пожартувала, — і пішла додолу.

Буфетник мляво підвівся, підніс руку, щоб поправити бриля, і розізнав, що його на голові немає. Страшенно йому не хотілось вертатися, та бриля було шкода. Трохи завагавшись, він усе-таки повернувся й подзвонив.

— Чого вам іще? — запитала його клята Гелла.

— Я брильця забув, — шепнув буфетник тикаючи себе в лисину. Гелла обернулася, буфетник подумки плюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Гелла подавала йому його бриля та шпагу з темним руків’ям.

— Не моє, — шепнув буфетник, відпихуючи шпагу та хутко надіваючи бриля.

— А хіба ви без шпаги прийшли? — здивувалася Гелла.

Буфетник щось буркнув і швидко пішов додолу. Голові його чомусь було незручно й занадто тепло в брилі; він зняв його і, підскочивши з жаху, тихо йойкнув. В руках його був оксамитовий берет із півнячим пошарпаним пером. Буфетник перехрестився. Тієї ж миті берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, скочивши назад на голову Андрієві Фокичу, усіма пазурами уп’явся в його лисину. Видавши крик відчаю, буфетник кинувся бігти додолу, а кошеня звалилося з голови та чкурнуло угору сходами.

Вирвавшись на повітря, буфетник тюпцем побіг до воріт і назавжди залишив чортів будинок № 302-біс.

Достеменно відомо, що було з ним далі. Вирвавшись із підворіття, буфетник вовкувато озирнувся, немов чогось шукаючи. За хвилину він був на другому боці вулиці в аптеці. Ледве він вимовив слова: «Скажіть будь ласка…» — як жінка за лядою скрикнула:

— Громадянине! Та в вас уся голова посічена!..

Хвилин за п’ять буфетник був перев’язаний марлею, дізнався, що найкращими спеціялістами з хвороб печінки вважаються професори Бернадський та Кузьмин, запитав, хто ближче, запалав з радощів, коли дізнався, що Кузьмин мешкає буквально через двір у невеличкій біленькій господі, і хвилини за дві був на цій господі.

Приміщеннячко було старовинне, але дуже, дуже затишне. Запам’яталося буфетникові, що першою трапилась йому навперейми старенька нянька, яка хотіла взяти в нього капелюха, та позаяк капелюха не виявилося, то нянька, жвакаючи порожнім ротом, десь пішла.

Замість неї опинилася біля дзеркала і, здається, під якоюсь аркою, жінка середніх літ і зразу ж сказала, що можна записатися тільки на дев’ятнадцяте, не раніше. Буфетник одразу збагнув, у чому рятунок. Зазирнувши згасаючим оком за арку, де в якійсь, видно, почекальні дожидалися троє людей, він шепнув:

— Смертенний хворий…

Жінка спантеличено поглянула на забинтовану голову буфетника, завагалася, сказала:

— Ну що ж… — і пропустила буфетника за арку.

Тієї ж миті протилежні двері відхилилися, у них блиснуло золоте пенсне, жінка в халаті сказала:

— Громадяни, цей хворий піде поза чергою.

І не встиг буфетник озирнутися, як він опинився у кабінеті професора Кузьмина. Нічого страшного, урочистого та медичного не було в цій подовгастій кімнаті.

— Що з вами? — запитав приємним голосом професор Кузьмин і дещо тривожно зиркнув на забинтовану голову.

— Зараз із достовірних рук дізнався, — відповів буфетник, дико поглядаючи на якусь фотографічну групу за склом, — що в лютому наступного року помру на рака печінки. Благаю зупинити.

Професор Кузьмин як сидів, так і відкинувся на високу шкіряну готичну спинку крісла.

— Вибачте, не розумію вас… ви що, були в лікаря? Чого в вас голова забинтована?

— Якого там лікаря?.. Бачили б ви того лікаря!.. — відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. — А на голову не звертайте уваги, це не до діла. На голову плюньте, вона тут ні до чого. Рака печінки прошу зупинити.

— Та даруйте, хто вам сказав?

— Вірте йому, — полум’яно попросив буфетник. — Він-бо знає.

— Нічого не розумію, — знизуючи плечима та від’їжджаючи з кріслом від столу, казав професор. — Як це він може знати, коли ви помрете? Тим паче що він не лікар!

— У четвертій палаті, — відповів буфетник.

Тут професор поглянув на свого пацієнта, на його голову, на вогкі штани й подумав: «Цього ще бракувало! Божевільний!» Запитав:

— Ви п’єте горілку?

— Ніколи не торкався, — відповів буфетник.

За хвилину він був роздягнений, лежав на холодній цератовій кушетці, і професор м’яв йому живота. Тут, слід сказати, буфетник неабияк повеселішав. Професор категорично стверджував, що тепер, принаймні в цей момент, жодних ознак рака в буфетника немає. Та коли вже так… як він боїться та якийсь дурисвіт його настрахав, то слід зробити всі аналізи…

Професор строчив на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Крім того, дав записку професорові-невропатологу Буре, пояснюючи буфетникові, що нерви в нього у геть цілковитому розладі.

— Скільки вам платити, професоре? — ніжним та тремтливим голосом запитав буфетник, дістаючи набитого гаманця.

— Скільки хочете, — уривчасто й сухо відповів професор.

Буфетник витяг тридцять рублів і поклав їх на стіл, а потім несподівано м’яко, буцім котячою лапкою оперуючи, поклав, дзвякнувши, поверх червінців стовпчик у газетному папері.

— А це що таке? — спитав Кузьмин і підкрутив вуса.

— Не погребуйте, громадянине професоре, — прошепотів буфетник, — благаю — зупиніть рак.

— Заберіть негайно ваше золото, — сказав професор, хизуючись собою, — ви б он краще на нерви гляділи. Завтра ж здайте сеч на аналіз, не пийте багато чаю та їжте без соли цілковито.

— Навіть суп не солити? — спитав буфетник.

— Нічого не солити, — наказав Кузьмин.

— Ехх!.. — тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки та задкуючи до дверей.

Хворих того вечора в професора було негусто, і з наближенням присмерку пішов останній. Знімаючи халата, професор зиркнув на те місце, де буфетник залишив червінці, і побачив, що жодних червінців там немає, а лежать три етикетки з пляшок «Абрау-Дюрсо».

— Чорт зна що таке! — промимрив Кузьмин, волочучи полу халата по підлозі та обмацуючи папірці. — Він, виявляється, не тільки шизофреник, але й шахрай! Та я не можу збагнути, що йому знадобилося від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! — І він кинувся до передпокою, знову ж таки