Читати книгу - "Джеррі-Островик"

Квек похапцем убрався — натяг на себе парусинові штани й куртку, брудні й уже геть зношені. Два пальці на лівій руці в нього були скорчені й не розгиналися; знавець відразу впізнав би в тому ознаки прокази. Та хоч він належав Дегові Доутрі, мов раб, куплений з аукціону, його власник і гадки не мав, що ті скоцюрблені й нечутливі пальці свідчать про жахливу хворобу.

Власником Квека Доутрі став дуже просто. Квек, утікаючи сторчголов, сам ускочив йому в руки разом зі своєю проказою. Сталось те на острові Короля Вільгельма, в архіпелазі Адміралтейства. Тиняючись тубільними стежками понад узбережжям і за звичкою видивляючись, де б що підчепити, стюард підчепив Квека, і то у великій притузі.

За Квеком гналося двоє вельми завзятих молодиків, озброєних обсмаленими задля твердості списами, і він неймовірно швидко підбіг на своїх ногах-паличках до Доутрі, впав знеможений йому до ніг і звів на нього благальний погляд — мов у оленя, що втікає від гончаків. Доутрі втрутився в те діло і втрутився рішуче, бо він завжди остерігався мікробів та всякої зарази, отож коли двоє завзятих молодиків спробували простромити його своїми бруднючими списами, він вихопив списа в одного, а другого так зацідив лівою в щелепу, що той упав, як неживий. А за мить і перший молодик лежав без тями біля товариша.

Дбалий стюард не вдовольнився самими списами. Поки врятований Квек скиглив та щось вдячно белькотів біля його ніг, він заходився грабувати голих. Бо хоч одежі на молодиках не було ніякої, зате з шиї в кожного він зняв намисто з дельфінячих зубів, варте не менше соверена. А з кучерів у одного молодика витяг густого саморобного гребінця, викладеного перламутром; згодом, у Сіднеї, він продав його антикварові за вісім шилінгів. Позабирав він і черепахові та костяні оздоби з носів і вух, а також нагрудника з перлової скойки, у формі півмісяця, чотирнадцять дюймів завширшки, вартого принаймні п'ятнадцять шилінгів. І за обидва списи він узяв по п'ять шилінгів з туристів у Порт-Морсбі. Бо таки нелегко простому стюардові підтримувати шестиквартову славу.

Коли Доутрі покинув завзятих молодиків, які, вже прочумавшись, дивилися на нього блискучими й меткими очима диких звірят, Квек подибав за ним, аж наступаючи йому на п'яти. Тоді стюард нав'ючив Квека всією своєю здобиччю й погнав стежкою перед себе. І цілу дорогу до берега, до пароплава, Доутрі задоволено осміхався сам до себе, дивлячись на здобуте добро та на Квека, що прекумедно дріботів попереду, мов барило на двох цибухах.

На пароплаві — Доутрі тоді служив на «Кокспері» — він переконав капітана взяти Квека в команду як помічника стюарда, з платнею десять шилінгів місячно. А потім випитав у Квека його історію.

Скоїлося все через свиню. Два завзяті молодики були брати і жили в селищі, сусідньому з Квековим, а свиня була їхня, так розповів Квек жахливим міжострівним жаргоном. Він сам, Квек тобто, ніколи й у вічі не бачив тієї свині. Він і не чув, що вона є на світі, поки вона не здохла. Двоє братів любили свою свиню. Та що з того? Квека це не обходило, бо він не знав про їхню любов до свині, як не знав і про саму свиню.

Уперше, запевняв Квек, він почув про неї, коли селищем пішла чутка, що свиня здохла й хтось має вмерти за неї. Коли стюард здивовано перепитав його, він пояснив, що так треба. Такий звичай. Коли здихає чиясь улюблена свиня, її власники повинні піти й когось забити. Звісно, найкраще, якщо вони заб'ють того, хто зурочив свиню. Але як його не знайдуть, можна вбити й будь-кого. Отож Квека й обрано для тієї кривавої спокути.

Слухаючи ту розповідь, Доутрі випив аж сьому кварту пива, так захопила його похмура романтика джунглів, до люди вбивають чужісіньку людину за те, що в них здохла свиня.

Сторожа, що чатувала на стежках, провадив Квек, принесла в селище звістку, що йдуть осиротілі власники свині, й ціле селище втекло в джунглі та поховалось на деревах — опріч Квека, що не міг видертись на дерево.

— Далебі, я не роби той свиня слабий, — докінчив Квек своє оповідання.

— Далебі, ти дуже-дуже чаклуй той свиня, — відказав йому Доутрі. — Ти сам як чортяка. Ти диви свій око й роби все слабий. Я сам уже слабий дуже-дуже.

Відтоді стюардові стало за звичку, допивши перед сном шосту кварту, жадати від Квека, щоб оповів ще раз свою історію. Вона ніби вертала його в дитинство, коли його захоплювали повісті про диких людожерів у далеких краях і він мріяв побачити їх на власні очі. І ось він справді тут, сміявся сам до себе Доутрі, ще й має справжнього живого людожера за раба.

Квек таки справді був рабом, немов Доутрі купив його на невільничому ринку. Коли стюард переходив із судна на судно в пароплавстві Бернса Філпа, він завжди домовлявся, щоб разом з ним узяли й Квека на платню десять шилінгів. Квекової згоди ніхто не питався. І навіть якби він захотів утекти в котрому з австралійських портів, Доутрі не мусив його стерегти. Австралія з її «курсом на білих» сама про те дбала. Жоден темношкірий, чи то малаєць, чи японець, чи полінезієць, не міг висісти на її берег, не внісши владі в заставу ста фунтів.

Та й на островах, куди заходив «Макамбо», Квекові зовсім не кортіло втекти від пана. Він зроду знав тільки рідний острів Короля Вільгельма і тою міркою міряв усі острови. А що на острові Короля Вільгельма жили людожери, то він гадав, ніби й на всіх інших панують такі самі кулінарні звичаї.

На острів Короля Вільгельма судно «Макамбо», яке плавало тим самим маршрутом, що й перше «Кокспер», заходило що десять тижнів; одначе Квек не чув від Доутрі страшнішої погрози, ніж погроза висадити його там, де двоє завзятих молодиків ще й досі тужили за своєю свинею. Вони навіть щоразу плавали пірогою круг «Макам-бо» й люто викривлялись на Квека, а той перекривляв їх з високого борту. Доутрі навіть заохочував ту мімічну війну, щоб відбити Квекові всяку надію колись вернутися до рідного селища.

Та Квекові, власне, й не хотілося кидати свого пана — врешті, той же був добрий, справедливий, ніколи не бив його.