Читати книгу - "Биті є. Макар"

– Ну?! І чого стовбичите? Заходьте вже, раз прийшли!

– Ти хто? – Новаковський ступив крок у хол, обернувся до тітки: швиденько зачиняла двері, ще й стільцями підпирала.

– Я? Зіна. Заручниця. А ти… ви?

– Заручниця?

– Е, пане-товаришу! Не треба мені тут питаннями очі виїдати! Ви до кого прийшли? До терориста нашого? То й ідіть собі до нього. Воно, бідне, охляло геть… Чи зможе говорити?

Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв'язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних – більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв'язані руки…

– Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!

Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю – по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки – плітьми, на плечі скривавлена вогка пов'язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.

– Макаров… – Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.

– Сашо! Що? Води? – Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.

– Зін'… Відпочинь… – прошепотів механік.

Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.

– Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? – сказав демонстративно жорстко.

– Тут, – прошепотів Макар твердо.

Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися – ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить – видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.

– Одного не втямлю… – пробурчав знічено. – Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що – своє втратив?

– Своє!

– Ну… Припустімо. Чого хочеш?

– Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…

– Ти думай про те, щоби тебе самого…

– За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.

– Ці люди – заручники!

– З них і волосина не впала. Геракле!

Літератор стрепенувся.

– Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…

– Літератор із сільгосптематикою трахається, – посміхнувся Костя.

– Замовкніть! – гримнула Зіна. – Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.

Новаковський глянув механіку в очі:

– Ти… хоч би про Нані подумав.

Макар здивувався безмежно.

– Нані? Хіба Нані потрібна шістка? їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.

– Та що ти тут верзеш, мать твою? – не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. – Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!

– Ваша правда – негідник! У злиднях – геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу – суцільна мутка! – огризнувся механік. – Неважливо звідки! Важливо – не просрати!

– Яке первинне накопичення? – Новаковський відчув: кров під кадик. – Усі первинні накопичення давно в дев'яностих залишилися!

– Для кого? Для вас? Для вашого покоління? А нам що робити? Дивитися на те, як ви все поділили, і зади вам облизувати?

– Життя – багно! – вигукнув Костя.

Літератор витягнув шию, озирнувся ошелешено.

– Матір Божа! Про що говорять ці люди? Про які капітали? Зіно! Мадонно! Заклинаю! Скажіть їм: хай схаменуться! Тут же… люди! Заручники! Нас же розстріляють і вб'ють! Хай думають, як нас визволити! Зіно! Не мовчіть! У вас же діти!

– Геракле, всохни, – утомлено сказала Зіна. – їм до моїх дітей, як мені – до їхніх капіталів.

Новаковський напружився.

– Відпусти людей…

– Ні, – хитнув головою механік. Несподівана суперечка забрала останні сили. Учепився в пістолети, тримався за них. – УБОЗ сюди, прокурора, пресу… Правді – воля! Сукам… смерть!

– І що ти тій пресі скажеш? Я знаю дещо… про такі примусові поглинання. Ти замовників роками шукатимеш, а твоя фабрика тим часом…

– У мене реєстр є! Справжній! А протокол зборів підроблений. Там є підписи акціонерів, яких тоді не було. Надя… Закрійниця, інші…

Новаковський зиркнув на механіка уважно.

– Гівняні рейдери, – сказав. – Погано попрацювали. Якщо так, то… Спробую тобі допомогти. Відпусти людей, підемо до суду…

– Маячня. Мене завалять, тільки-но заручники залишать будівлю. Чи закриють… у коробку для посилок. На роки.

Новаковський підійшов до вікна.

– Світає… – сказав. – Думаєш, хтось допустить, щоби посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою… Та ще й напередодні виборів…

– Тільки цього й сподіваюся! – відповів Макар. – Посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою, та ще й напередодні виборів менти побояться штурмувати. Ще в заручника влучать… Неподобство! А преса… Хай тільки сонце зійде. Сам запрошу. У мене тут мобільних – сім штук! А Інтернет… Шкода, кляті рейдери всі компи попсували. Певно, справжній реєстр шукали, а він…

– У нас є своя преса! – бовкнув Пустовоєв.

Горила зиркнув на нього насторожено.

– Письменник знову марить, – сказав Новаковському.

Пустовоєв образився, обернувся до хлопчини.

– Вово! Скажи їм… Нас же тут тільки двоє… з інтелігенції…

Молодий хлоп у бейсболці знизав плечима.

– Без камери я…

– Я і без Вови всю пресу на ноги підніму! – сказав Макар.

– Спокійно. Не роби зайвих рухів! – занервував Новаковський. – Так домовимося. Я суть справи зрозумів. Подумаю, що можна зробити. Дай годину. За годину зателефоную. Зі своїми пропозиціями на твої вимоги.

Макар кивнув.

– Зіно. Проводи гостя. Та обережніше там! Світає. Ментам нас тепер добре видно.

– Товаришу Макаре! Дозвольте і мені піти з оцим паном… Я розкажу всьому світові, як вас жорстоко і несправедливо обікрали, – закричав літератор. – Я битиму в усі дзвони і стукатиму в усі двері…

Новаковський подумав, що цей неврастенік міг би немало розповісти – як не світові, то принаймні йому.

– Олександре! І справді. Відпусти дідуся…

– Який я вам дідусь?! – отетерів літератор. – Як ви тільки смієте?! Ви… Невіглас! Ви ніколи не читали журнал «Жовтень», так будьте ж ви за це прокляті!

Новаковський вирячив очі.

– Ти цих божевільних десь спеціально добирав, щоби в полон узяти?

– А ви думали, ми просто так? З вулиці? – захлинався літератор.

Горила напружився.

– Геракле! Та помовч хоч хвилину!

– Товаришу військовий!