Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Ми?

— А хто ж? Задовольнити їхні вимоги — і вони вспокояться. А ви — броньовики. Війна скінчилася не для того, щоб знов спалахувати то там, то там.

— Гаразд, — сказав Сейс, — ми з’ясували свої підходи до справи, а тепер дозвольте нагадати вам, що відповідаю за порядок у збірному пункті Оссендорф я, підполковник Сейс. Що там у нас?

Він звертався до радиста, який ворожив біля рації, мабуть, підтримуючи зв’язок з броньовиками, бо американці без радіозв’язку навіть чхнути не можуть — не те, що в нас: коли не зуммерить польовий телефон, то підтримуй зв’язок візуально або аудально, тобто на мигах або матюком.

Міцний матюк пригодився б оце Сейсу набагато краще, ніж хитромудра техніка. Сержант ніяк не міг впоратися з рацією.

— Ну, що там у вас? — вже знетерпеливився Сейс.

— Сер, по-моєму, вони мовчать.

— По-вашому, чи справді мовчать?

Попов тихо перекладав мені ці перемови, він хотів показати, що цілковито перейшов на мій бік… Радист просяяв лицем.

— Один броньовик повертається до штабу.

— А другий?

— Не виходить на зв’язок.

— То вийдіть ви, — спокійно порадив Сейс, і я подумки позаздрив його спокою. Уявити на його місці, скажімо, підполковника Дураса!

Майор Михно знову зайняв своє місце спостерігача на балконі, вряди-годи подавав звідти голос.

— Ніби все тихо. Стрілянини немає.

— А мотори?

— Теж не чутно.

— Може, зламалися броньовики?

— Та ні, ось один виповз, займає позицію навпроти штабу.

— А другий?

— Нема. Ага, щось біжить. Здається, зараз довідаємося про все…

Справді за кілька хвилин до штабу ввалилася брава компанія: товстоплечий лейтенант і три сержанти, всі в касках, з автоматами, з цілими арсеналами боєприпасів, поначіплюваними на широких білих пасах.

— Сер! — стукнув каблуками лейтенант, мірячись на Сейса.

— Що сталося? — стривожено підійшов той до лейтенанта.

— Вони захопили нашу машину!

— Тобто? Можете пояснити?

— Ми стали на площі, щоб задемонструвати свою силу, і запевняю вас, сер, робили це досить успішно.

— Ви маєте на увазі демонстрування сили?

— О’кей! Але тут сержант Броуді вказав мені на одну річ.

— і що ж це було?

— Сер! З двох боків до машини бігли ледь помітні зеленкуваті вогники! Так горить тільки бікфордів шнур. Не було сумніву: під машину підкладено заряд вибухівки, і ми злетимо в повітря, щойно ці вогники добіжать до нас. Я скомандував негайно покинути машину.

— і ви всі встигли вискочити?

— О’кей!

— і прогримів вибух?

— Вибуху не сталося, сер.

— А що ж сталося?

— Руські весь час за нами стежили.

— Про це можна було здогадатися.

— і щойно ми вискочили з машини, вони захопили її.

— Прекрасно! А як же ті бікфордові шнури?

Тут уже не втерпів я і пояснив:

— Це зветься: пустий номер. Шнур підвели без заряду, просто щоб полякати екіпаж.

— Але як вони це могли зробити? — вигукнув лейтенант. — Сержант Броуді постійно вів спостереження.

— У сержанта Броуді немає очей на потилиці,— засміявся я. — Ви забули, що маєте справу з колишніми фронтовиками. Ніхто не знає, які генії військової справи зібрані в цьому таборі. Таких людей незмога перемогти, з ними можна тільки домовлятися. Підполковник Сейс, ви маєте бажання піти зі мною до вашого втраченого броньовика?

— Це не входить у мої функції,— заявив Сейс.

— Тоді ми підемо удвох з майором Махном. Годилося б захопити старшого лейтенанта Коляду, але я залишаю його з вами, щоб ви могли обміркувати, як завтра вранці кардинально змінити харчування людей. Бажаю успіху!

Знов пішли ми з Гаврилом Панасовичем кам’яними вулицями, крок за кроком, стук за стуком, рип за рипом, мовчки, спокійно, хоч і не без внутрішнього напруження. Була друга година ночі, коли ми вийшли на центральний плац, посеред якого темніла американська бронемашина. Теж тактики не кращі за американців: не сховали машину під захист одного з корпусів, а виставили, ніби мішень для учбових стрільб. Але ми стріляти не збиралися, бо не мали ні такого бажання, ні відповідної зброї. Ми просто пішли через площу до броньовика, і видовище це було досить моторошне. Броньовик вдарив по нас світлом фар. Молодці: вже освоїли американську техніку. Фари — це перше попередження. А наступне? Кулеметна черга? Ні, з відкритого люка висунулася постать у білому і гукнула:

— Ей, куди ви?

— До вас, — відповів я.

— Стій! Стрілятимем.

— Стріляй, — спокійно порадив я тому білому (тепер уже видно було, що чоловік у широкій білій сорочці). — Мабуть, на фронті не встиг настрілятися, тепер хочеш надолужити.

— Капітане, я попередив! — закричав чоловік. — Ми не подивимось на твої цяцьки і на твої сталінські погони…

Я зміркував, що чоловік, видно, потрапив у полон, коли в нас ще не було погон. Отже, його неприязнь до мене подвійна: і за погони, і за те, що я щасливчик, уцілів на фронті і тепер прибув начальникувати над ними. Але з стрілянням він запізнився. Ми вже були поряд з броньовиком.

— Відставити крик, — порадив я, — ми прийшли поговорити.

— Поговорити? — зареготав чоловік. — 3 ким? Про що? Посеред ночі?

— А хоча б з тобою. Ось я — капітан Сміян, уповноважений радянського командування в цьому збірному пункті. Зі мною майор Михно, начальник стройового відділу. А ти хто?

— Я? Хто я? Командир оцього гроба!

— Це зараз. А взагалі? Танкіст?

— Ну, танкіст.

— Офіцер?

— Може бути.

— Прізвище?

— А нащо тобі моє прізвище? Ну, Лавриков. Припустимо, старший лейтенант Лавриков…

Я роздивився його вже досить добре. Вродливий чорноокий хлоп’яга, в шовковій сорочці з широчезними, як у цигана, рукавами, розхристаний, розмаханий. Коли й ті, що ховаються в броньовику, такі самі, їх, мабуть, словом не проймеш. Та й кого тепер проймеш словом, коли чотири роки люди тільки й знали мову вогню, пострілів, вибухів. Якась нез’ясована втома налягала зненацька на мене і байдужість до всього оволоділа мною, не хотілося не те що вести перемови з цим Лавриковим, а навіть дивитися на нього. Навіщо мені все це і яке мені діло до цих ідіотських подій?

— Знаєш що, старший лейтенанте, — втомлено промовив я, — моя тобі порада, тобі й твоїм друзям: вимітайтеся з цього гроба, плюньте на нього, розітріть і йдіть спати.

— Інтер-ресно! — картинно розставив руки Лавриков, — Ми життям рискували, ми, значить, геройський подвиг, а нам радять вимітатися… Просто цирк і кінокомедія «Веселые ребята»! Бачили фрайєра! Пририпів хромовими чобітками — і дай йому те, що твоє!

— Я тобі не фрайєр, Лавриков, а командир Радянської Армії! і не хочу, щоб наших людей лякали отаким залізом — чи союзники, чи й такі, як ти. Ясно? Прибрати звідси все залізо к чортовій матері — ось для чого я пішов