Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

родині Кочубеїв 4 тисячі дукатів «на прожиття». Проте скасувати царський смертний вирок головним обвинуваченим Мазепа не міг (а крім того, може, і не хотів). 14 липня 1708 року в козацькому таборі біля містечка Борщагів-ка Василя Кочубея та Івана Іскру було обезголовлено, тобто скарано тогочасною «почесною шляхетською» смертю. Обох було поховано на території Києво-Печерської лаври біля стіни Успенського собору (тепер поруч із ними спочиває прем'єр-міністр Російської імперії Петро Столипін). До речі, колись у Києві навіть височів пам'ятник Кочубею та Іскрі – на його колишньому постаменті тепер стоїть гармата, встановлена на честь повстанців – робітників заводу «Арсенал», що допомагали повалити в Києві владу Центральної Ради в січні 1918 року.

«Справа Кочубея» мала чималі наслідки як особисто для гетьмана, так і для України. Сам гетьман писав в одному з листів до Москви: «От Кочюбея проносятся вредителные гонору моему розглашения в народе, козаки, ходя собранием, и пьяни и тверезы переговаривают и говорят о некаких противных чести моей плевелах, от Кочюбея розсеянных». Пожвавила свої дії старшинська опозиція – в містечку Оленівці тамтешня старшина побила слугу генерального обозного Ломиковського, що вимагав підводи, говорячи: «Полно уже вашего, гетманчики, панства, приидет де на вашу всех погибель Кочюбей!».

«Справа Кочубея» змусила гетьмана відкрити деякі свої карти вищій старшині (і то лише найвужчому колу осіб, яким Іван Степанович міг довіряти, – генеральному обозному Ломиковському, полковникам Горленкові, Апостолу і Зеленському). Старшина гаряче підтримала ідею контактів зі шведськими та польськими колами. На думку О. Оглобліна, про плани Мазепи також могли знати від самого гетьмана двоє представників вищого українського православного духовенства – Київський митрополит Йоасаф Кроковський та архімандрит Крупицького монастиря (поблизу Батурина), колишній ректор Києво-Могилянської академії Гедеон Одорський.

Чому ж старшинська опозиція всередині Української козацької держави не скористалася такою чудовою нагодою виступити проти свого гетьмана, яку надала «справа Кочубея»? З одного боку, її міг утримати від цього швидкий і жахливий крах авантюри Кочубея та Іскри, з другого – загострення соціальної боротьби в українських містах і селах. Самі старшини-емігранти згадували про своє небажання «бунтувати війська». Дійсно, в багатьох полках Гетьманщини (Полтавському, Гадяцькому, Миргородському, Прилуцькому, Переяславському, Стародубському) селяни припиняли виконувати повинності, бунтували проти влади, намагаючись захопити насамперед горілчані та винні склади, грабуючи майно старшини. Від рук бунтівників постраждали кілька представників гетьманської адміністрації та ненависні селянам і міщанам орендарі. Подекуди, користуючись непевною політичною та військовою ситуацією, «асоціальні елементи» почали стихійно організовувати збройні загони, до яких, як писав гетьман, «як вода, гультяйство пливе». Особливо посилилися подібні явища після початку бойових дій безпосередньо на території Гетьманщини восени 1708 року, але і до того ситуація була непростою. Напередодні майбутніх бурхливих подій це мало б видатися гетьманові зловісною передвісткою…

Розділ 7

«Более, дай згоди святої Вкраїні, хай Україна в січі не гине!»

Від Батурина до Полтави

На початку 1708 року складний механізм таємних дипломатичних зносин Української козацької держави, Швеції та тієї частини польської політичної еліти, що підтримувала короля Станіслава Лещинського, було нарешті відлагоджено і запущено в дію. Увесь час існувала небезпека викриття політичних планів гетьмана – хоча після «справи Кочубея» старшина поводилася досить лояльно щодо свого керівника, в Польщі плани Мазепи фактично не були таємницею. Як конспіратор, Станіслав Лещинський не дорівнював суворому і спокійному Карлу XII або розумному і, коли треба, стриманому Івану Степановичу Мазепі. Балакучий «сезоновий король» хвалився своїми дипломатичними зв'язками з українським гетьманом в оточенні свого двору в Варшаві, серед котрого було більш ніж достатньо російських агентів. Подібну проблему Іван Степанович вирішував геніально просто – він випереджав усіх можливих донощиків, попереджаючи царя про ненадійність поляків (незалежно від їхніх симпатій) та їхні можливі спроби дискредитувати гетьмана в очах Петра і повідомляючи про дійсні або вигадані факти їхньої зрадливої поведінки.

Поки армія Карла XII пробивалася крізь білоруські ліси та болота, Мазепа розпочав дуже складну і ризиковану гру із коронним гетьманом Речі Посполитої, відомим магнатом Адамом Сенявським, найвпливовішим із польських прихильників російського царя. Коли наприкінці 1708 року гетьман остаточно впевнився в ідеї союзу зі шведами, він відчайдушно намагався перетягти Сенявського на свій бік, щоб забезпечити перемогу своїм союзникам. Але це наражало українського гетьмана на загрозу бути викритим. Тому Іван Степанович водночас писав листи до Петра, в яких застерігав царя щодо можливих контактів Сенявського зі шведами (які дійсно мали місце). Коли ж польський магнат після тривалих вагань вирішив залишитися на боці Петра І і написав цареві листа, в якому викривав плани Мазепи, цар не повірив йому. Російський посланник при дворі Августа II О. Дашков, схоже, розгадав гру українського гетьмана і послав до Москви кілька листів із попередженнями, які теж було проігноровано. Після переходу Мазепи на шведський бік Дашков із певною зловтіхою писав цареві: «А й перед цим моя правда була, перестерігав я про те досить: що ж, коли не зволили тому вірити».

Цілком може бути, що «справа Кочубея» мала ще один наслідок для Івана Степановича – вона розхитала його нерви, дещо підірвавши впевненість у собі, своїй політичній майстерності. Здоров'я гетьмана вже кілька років підточували різні хвороби, серед яких ми точно знаємо про подагру та артрит. Коли у вирішальний момент гетьман писав листи до царя та Меншикова про свій важкий стан здоров'я, це не була лише хитрість досвідченого політика – лише потужним зусиллям волі Мазепа подолав на якийсь час свої недуги і «зірвався як вихор» назустріч шведському війську.

Тим часом становище шведів у Білорусії ставало все важчим – зруйновані дороги, спалені села без запасів провіанту та фуражу, партизанські напади. У непереможній шведській армії поширювалися епідемії, військо страждало від нестачі продовольства. Карл XII чекав приходу з Ліфляндії допоміжного корпусу генерала Адама Левенха-упта, з яким ішов величезний (7 тисяч возів) обоз, навантажений порохом, боєприпасами та провіантом, але той запізнювався. 30 серпня росіянам вдалося розбити шведський загін під селом Добрим. Не маючи змоги пробиватися далі Смоленською дорогою, Карл вирішив наступати на Москву через Брянськ або навіть ще південнішим маршрутом, через Сіверщину. 21 вересня 1708 року шведи перетнули кордон Української козацької держави.

В світлі подальших подій шведські історики XIX століття робили однозначний висновок: Карл повернув на Україну тому, що його запросив туди потенційний союзник Іван Мазепа, отже, провина за кінцеву поразку лежить не на великому шведському полководцеві, а на «хитрому і підступному козакові, який не надав обіцяної допомоги». Насправді ж ми знаємо, як бурхливо відреагував Мазепа на поворот шведів на південь (див. лист Орлика, цитований