Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Добре, Джиме.»
«Послухай-но,» сказав мені Фастшуз, «ти…»
Я зарядив з правою прямо йому в зуби. Він покотився сходами. Він був таким, як і я, шість футів на 180 фунтів, тому добряче стукнувся об підлогу в вестибюлі. Там стояло двоє філіпінців та одна блондинка. Вони поглянули на нього, та не ступили й кроку назустріч.
«Ти вбив його!» вигукнув Джимі.
Він кинувся вниз сходами й перевернув Фастшуза. В того був розбитий ніс і губа. Джимі тримав його голову. Джимі поглянув на мене.
«Ти вчинив неправильно, Хенку…»
«Так, і що ж ти мені зробиш?»
«Гадаю,» сказав Джимі, «що ми ще повернемось і дістанемо тебе…»
«Зажди-но,» сказав я.
Я зайшов у кімнату й налив собі ще вина. Мені не подобались стакани Джимі, тому я пив з банки з-під желе. На ній все ще висіла заляпана етикетка. Я знову вийшов у коридор.
Фастшуз приходив до тями. Джимі допомагав йому звестися. Він перекинув його руку собі через шию. Вони все ще стояли в холі.
«Що ти там казав?» запитав я.
«Ти огидний, Хенку. Тобе потрібно як слід провчити.»
«Маєш на увазі, що я не пай-хлопчик?»
«Я маю на увазі, що ти поводишся огидно….»
«Забирай свого дружка звідси, поки я не спустився і не прикінчив його!»
Фастшуз підвів свою закривавлену голову. На ньому була гавайська сорочка з квітами, тільки зараз більшість із них були заляпані кров’ю.
Він поглянув на мене. Потім він заговорив. Я ледве його чув. Але я чув його слова. Він сказав, «Я вб’ю тебе…»
«Ага,» підкинув Джимі, «ми тобі покажемо.»
«ТА НЕВЖЕ, ВИ, ПІДАРИ?» Закричав я. «Я НІКУДИ НЕ ПІДУ! ЯКЩО ЗАХОЧЕТЕ ЗНАЙТИ МЕНЕ, ТО ШУКАЙТЕ В 5-ій КІМНАТІ! Я ЧЕКАТИМУ! КІМНАТА НОМЕР 5, ЗАПАМ’ЯТАЛИ? ДВЕРІ БУДУТЬ ВІДЧИНЕНІ!»
Я підняв банку з вином і осушив її. Потім пошпурив її прямо в них. Я кинув сильно. Та не влучив у ціль. Я вдучив у кут стіни біля сходів і вона впала у холі між моєю хазяйкою та її філіпінськими жружками.
Джимі повернув Фастшуза до виходу й повільно повів його. Це була довга й болісна прогулянка. Я ще раз почув Фастшуза, як він чи то гарчав, чи то скавчав, «Я вб’ю його… уб’ю…»
Джимі вивів його назовні. Вони пішли геть.
Білява хазяйка і два філіпінці все ще стояли у холі, витріщившись на мене. Я був босий, а крім того ще й не голений вже п’ять чи шість днів. Мені не завадило б постригтися. Я розчісувався тільки зранку. Мої викладачі фікультури завжди казали мені: «Випрям плечі! Чому ти постійно клюєш носом? Чи ти щось згубив?»
Я був далеко не іконою стилю. Моя біла майка буа заляпана вином, пропалена сигаретами і вкрита кров’ю з блювотиною. Крім того, вона була дещо замалою, оголюючи мого пупа. І штани мої також були замалими. Вони щільно облягали мене і були вище кісточок.
Вони все стояли й дивилися на мене. Я поглянув на них. «Агов, хлопці, заходьте до мене трохи випити!»
Коротуни зашкірилися, дивлячись на мене. Хазяйка, жінка типажу зістареної Керол Ломбард[29], безпристрасно поглянула на мене. Її називали місіс Канзас. Може, вона закохана у мене? На ній були рожеві туфлі на підборах і чорна сукня з блискітками. Вона відкидала на мене маленькі відблиски. Її груди були тим, що не дозволено бачити нікому з простих смертних – вони були лише для королів, диктаторів, правителів, філіпінців.
«У когось є куриво?» запитав я. «Бо у мене саме скінчилося.»
Смаглявий коротун, що стояв біля місіс Канзас зробив ледь помітний рух до кишені свого піджака й у повітрі замайоріла пачка «Кемелу». Він вправно упіймав її іншою рукою. Після невидимого удару пальцем об дно, з неї з’явилася справжня сигарета.
«О, дідько, дякую,» сказав я.
Я рушив униз сходами, спіткнувся, мало не впав, учепився за перило, випрямився, трішки постояв, приходячи до тями й спустився. Чи був я п’яний? Я підійшов до хлопця з пачкою. Я злегка кивнув.
Я дістав цигарку. Я підкинув її й упіймав ротом. Мій смаглявий друг стояв без жодного виразу на обличчі, а його посмішка зникла, відколи я почав спускатися. Він нахилився, склавши долоні човником і прикурив мені.
Я затягнувся і випустив дим. «Послухайте, чому б нам не піднятись до мене й не пропустити по скляночці?»
«Ні,» відповів хлопець, що дав мені цигарку.
«Може спіймаємо по радіо Джмеля, чи може Баха! Я ж маю освіту! Я студент…»
«Ні,» відповів інший коротун.
Я зробив глибоку затяжку, потім поглянув на Керол Ломбард – міс Канзас.
Потім я перевів погляд на двох хлпців.
«Вона ваша. Я не хочу її. Вона ваша. Просто зайдіть на хвильку. Вип’ємо трохи вина. У старій-добрій 5 кімнаті.»
Вони не відповіли. Я трохи похитнувся, віскі й вино саме змагалися всередині мене. Сигарета висіла на кінчику моїх губ і я пахкав нею. Я так і залишив її висіти.
Я знав про стилети. За той короткий час, що я пробув там, я встиг двічі побачити їх у дії. Якось із вікна своєї кімнати, виглядаючи на звуки сирени, я побачив тіло під своїм вікном, що лежало під ліхтарем на залитому місячним сяйвом тротуарі Темпл стріт. І ще одного разу ще однин труп. Першого разу то був білий чоловік, другого – один із них. І щоразу кров стікала по мостовій, справжня кров, що текла до стічної канави і продовжувала свій беззмістовний, тупий шлях там… стільки крові з однієї людини.
«Ну що ж, друзі мої,» сказав я їм, «не ображайтеся. Тоді я питиму сам…»
Я розвернувся й попрямував до сходів.
«Містере Чінаскі,» почув я голос місіс Канзас.
Я повернувся і поглянув на неї та двох її маленьких друзів по бокам.
«Ідіть у свою кімнату й проспіться. А якщо ви продовжуватимете буянити, я викличу поліцію.»
Я розвернувся й пішов сходами угору.
Ніде нема життя, нема життя ні в цьому місті, ні взагалі ніде в цьому нудному існуванні…
Мої двері були відчинені. Я зайшов. В мене лишалася ще десь третина пляшки вина.
Може у шафі є ще одна?
Я відчинив шафу. Пляшки там не було. Зате там була купа десяток і двадцяток. Між парою брудних шкарпеток з дірками лежала звернута двадцятка; з-під комірця сорочки виглядала десятка; а в старому піджаку в кишені знайшлось іще десять баксів. Решта грошей валялась на підлозі.
Я підняв одну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.