Читати книгу - "Зоряний лицар"

Зненацька з арки на вершині сходів полився потік світла, немов хтось відчинив двері в небеса. У сяйві з’явився лицар на незмінному білому коні. Збруя світилися в ночі, забороло було опущене. Лицар направив на відьму спис і сказав:

— У тебе повинна бути по-справжньому вагома причина, щоб насмілитися мене потривожити.

Побачивши спрямоване на неї вогненне вістря, Віщунка мимоволі знітилася. Вона улесливо закивала й поспішно промовила:

— Ой, вагома, панотче.

— Думай, з ким говориш. Я тобі не панотець, — суворо поставив її на місце лицар.

— Винувата. Це я не через нахабність, а від хвилювання. Адже я прийшла вам гарну послугу зробити.

— Ти мені послугу? Це цікаво, — лицар розреготався, і дорогий плюмаж на його шоломі заколивався.

Відьма прийняла це за гарний знак і, підбадьорена, продовжувала:

— Це стосується королівського сина, який тобі заборгував дещо. Як усе пустити на самоплив, то він, чого доброго, гаманець відшукає. Я можу йому завадити, тільки ви не забудьте моєї послуги.

«Невже відьма дізналася, що я не хочу відпускати цього юнака?» — подумав лицар. Від цієї думки йому стало неприємно. Йому б не хотілося, щоб усяка погань знала про його справи.

— Він збирається повернути мені зникле, а ти хочеш стати йому на заваді. У чому ж твоя послуга? По-твоєму, я повинен розпрощатися з гаманцем? — запитав лицар.

— Зовсім ні. Тільки скажіть, я розірвусь, але гаманець ваш з-під землі дістану. Справа надійна: ви одержите і парубійка, і гаманець.

«І все-таки їй щось відомо. Втім, я нічого не втрачаю, якщо змушу її попрацювати на себе», — вирішив нічний вершник, а вголос запитав:

— Заради чого ти так стараєшся? І що хочеш натомість?

— Так, дрібниці, — відьма сором’язливо опустила очі. — Просто дозвольте мені іноді приходити в позахмарний замок.

Це був хитрий крок. Віщунка вважала, що Зоряний лицар нічого не втратить, якщо дозволить їй час від часу відвідувати небесний палац. Від замка не убуде. Але якщо про це довідається чаклунська братія, всі відразу зметикують, що в неї могутній заступник.

Нахабність старої приголомшила лицаря. Як може безчесна відьма, що плете інтриги й робить усе тільки заради своєї користі, увійти в його небесний замок?!

Він хотів спопелити її на місці, але тієї ж миті з роздратуванням усвідомив, що й сам вчинив нечесно: залишив у себе чарівний скарб, що приніс юнак, і до того ж змусив хлопця шукати гаманець! Хіба він зробив це не заради власної користі? Може, відьма саме тому посміла з’явитися, що він поступився своїм сумлінням і цим зрівнявся з низинною поганню, що населяє землю?

Дотепер чесність була його зброєю, а честь — головним багатством. Так, він карав людей за гріхи, але завжди був справедливим і таким залишиться.

— Ти, дрібна відьмо, що зав’язла в злості й поганих вчинках, ніколи не оскверниш мого замку. Я не йду на угоди з вашою братією. Геть! Геть звідси! — холодно сказав лицар.

Яскравий спалах засліпив Віщунку, а потім світло в арці згасло, і кришталеві сходи зникли без сліду.

Якийсь час відьма стояла й тупо витріщалася на озеро. Тепер воно не було бездоганно круглим. Чіткі обриси берегів розмилися. Віщунка навіть не була впевнена, що це те ж саме озеро. У ній клекотали злість і образа.

Її ніколи так не принижували. Стара плюнула в озеро й сердито мовила:

— Теж мені! Із дрібними відьмами він в угоди не вступає. Не така вже я й дрібна. У мене теж деяка влада є, і я це доведу. Тепер, шановний пане, тобі не бачити хлопчиська як своїх вух. Він поверне гаманець, і ти залишишся ні з чим.

Відьмі було невтямки, що Зоряний лицар уже твердо вирішив відпустити Гліба з миром, навіть якщо той не поверне гаманця. Втім, якби вона й дізналася про його рішення, то навряд чи в нього повірила б. Звідки було відьмі знати, що на світі буває справжня шляхетність?

Коли перший приступ злості минув, Віщунка задумалася. Втерти носа самому Зоряному лицареві й збити з нього пиху було непогано, але при цьому Гліб одержував цілковиту волю. Як не крути, а вона залишалася в програші. Не вистачало ще принести хлопчиськові гаманець на тарілочці з золотим обідком! Відьма зважувала всі за і проти, вирішуючи, кому насолити в першу чергу. І раптом її осяйнула думка, як нашкодити усім відразу. Недарма в мистецтві плести інтриги їй не було рівних.

Палацом герцогині Агнеси легкими брижами пробігла тривога. Вона ще не встигла надати покоям герцогині жалобних відтінків, як завжди буває, коли в помешканні знаходиться важко хворий. Але неясне передчуття лиха вже зародилося в серцях усіх домашніх. Герцогиня спала цілу добу, з того самого моменту, коли Марика привезла її додому.