Читати книгу - "Танець білої тополі"

Хотів уже обізватися до чоловіків, але щось зупинило його. І добре, що зупинило, – вони говорили про нього.

– І що тутка між цеглою клали, що вона як прикипіла одна до одної? Кажуть, у Луцькому замку такі крепкі мури, бо в заміс яйця додавали, цілими фурманками звозили з навколишніх сіл. А бодай тобі! Не відбити, не відірвати. Грицьку, як ти думаєш, тут справді Левко Черкас того?.. Аж не віриться.

Голос Михайла невпевнений і трохи зляканий. Він взагалі чоловік полохливий, а тут… Все-таки в цьому будинку люди живцем згоріли. І не поховали ж їх за християнським звичаєм. Закопали та й по всьому.

– А я знаю, Черкас чи ні? Не я ж тутка із запалками вночі грався та червоного півня пускав. Мо’, й справді застукали його тут ті, хто шукав. Він же змалечку сюди до шляхтянки бігав. Вона якась неприкаяна, а він мало що не молився на неї. Та й знову ж таки – тітка його тут жила, могла приховати свого небожа. А мо’, й досі десь ховається хлопака. Ну знайшли кістки. А хіба на них написано, чиї вони? Та й чогось же Репета казав ниньки про Черкаса. Тіко прийшов у село, і зразу – про нього. Зрадник буцімто він, не просто поліцаєм був, а ще й червоних партизан німакам видав. Шибениця його жде.

– Німакам?! Так вони ж самі його шукали, все село перетрусили. Хіба так буває?

– Буває, що й курка співає! – сплюнув Мельник. – Репета так блутав, що я мало що второпав. Ти б став його перепитувати? І я не став. Головне, каже: як тіко хто десь побачить Черкаса, то щоб зразу ж сповістив. І без суда і слідства… Всі вороги, каже, повинні висіти на шибеницях, перед сільрадою. Щоб инші боялися. І визволителів щоб шанували.

– Визволитель… Мона подумати, то він німців із села вигнав. Прийшов з партизанки, як уже було по всьому. А Левко… Ну який же він ворог? Та неправда то!

– А тобі що до того? – не дав Михайлові договорити Мельник. – Мовчи, глуха, – менше гріха. Правда – неправда… Чия власть, того й правда! Споконвіків так. От хай і розбирається Платон. На те він і власть. А моє діло маленьке – хату відремонтувати, бульбу викопати, сина вженити, внуків діждатися. От хто його, того Черкаса безрукого, смикав сунути скрізь свого носа?

– Ну й жипало ти, Грицьку. Таке скажеш – безрукий. Ну було колись у маленстві, було та й загуло. А потім стали руки в Левка такі, що ще пошукати. Золоті стали руки! Без них я б оце, може, й не стояв тутечки. Як скрутило в три погибелі, то хто на поміч прийшов? Хто? Черкас! І хіба тіко мені? Та ти згадай.

Михайло вперто намагається захищати сусіда. Але Мельника ніхто не перепре.

– А що руки без голови? Та при розумній голові з такими руками мона було як у Бога за стіною сидіти. І ніхто б не зачепив. У щось, певно, втелющився Левцьо, раз його так усі хочуть знайти – і німці шукали, і совіти шукають. Не з доброго ж дива їхню хату спалили. А сидів би дурний Черкас тихо й не рипався, дивись, і хата була б ціла, і, мо’, батько зостався б живий. Ще ж не такий і старий був Сянько.

«Сидів би я тихо, то й від ваших хат попелище зосталося б, і всього села, може, досі не було б. А якби й було, то син ваш, дядьку Грицьку, точно наймитував би зараз у тому фатерлянді. Клепав би на військовому заводі зброю для армії фюрера або гнувся б на якогось німецького бауера[43], щоб солдати Рейху не голодували, мали по саму зав’язку і м’ясних консервів, і галет, і шнапсу з ковбасками, – подумав Левко. – Пощастило ж вашому Миколці, мудрий дядьку Грицьку, що я, такий дурний, не сидів сидьма і все-таки рипався, що село на ноги підняв, хлопців і дівчат рятував. А може, й серед живих уже не було б вашого сина… Може, й не доїхав би Миколка до Рейху, у теплушці помер від дизентерії або тифу. Життя – то такий крутіж… Підхопить, затягне, як тріску, і не знаєш, з якого боку випірнеш, на який берег тебе викине».

Болісно стиснулося серце, на правій скроні прискорено запульсувала жилка – здавалося, що вона ось-ось лопне. От і дочекався! От і повернувся! Знову треба втікати, ховатися. Але з Вишеньки досить. Хай залишається у будинку.

Вишенька навіть слухати не захотіла. Ні, вона буде з ним! Потім, пізніше щось придумають, але поки літо…

Управу знову змінила сільрада. Головою став Платон Репета. Війна тривала. Тепер уже між українськими повстанцями і радянською владою. Перші, змушені ще під час німецько-радянської війни таборуватися в лісах, жили вірою в національну державу і покладалися на підтримку місцевого населення, кров’ю від крові і плоттю від плоті якого були. Другі перекривали їм доступ до сіл, перерізували артерії, які робили повстанців у лісі і їхніх земляків у селах єдиним кровоносним національним організмом. Використовували для цього все – обшуки, арешти, облави, зачистки.

Якоїсь ночі Левко вийшов на гору і відчув: із селом щось не так, щось у ньому змінилося, чогось йому бракує. Але чого? Довго придивлявся, прислухався, навіть принюхувався і нарешті зрозумів: село незвично тихе, зовсім не чути собак.

Собаки справді зникли. Одні казали, що їх потай винищили «стрибки», щоб не сповіщали своїм лементуванням господарів про те, що до них наближаються з обшуками або арештами. А