Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Проте ми бодай намагалися йому це все пояснити! Але навіть якщо він знатиме дещо і розкаже про це своїм друзям, які ніколи не подорожували, чи вони зрозуміють або повірять? А тепер уявіть, наскільки меншою є прірва між негром і білою людиною, ніж розбіжність між мною і жителями Золотого віку! Боюся, що мені не вдасться повністю пояснити вам цю відмінність, бо хоча я постійно відчував, що комфорт виникає через щось таке, чого я не бачу, єдине я можу сказати напевно: у мене склалося загальне враження якоїсь автоматизації в усьому.

Не було зрозуміло, наприклад, як у них організовуються поховання: я ніде не бачив ні крематоріїв, ні могил. Але я припускав, що, можливо, кладовища або крематорії існують, просто вони розташовані десь далі, поза межами території, яку я обстежував. Це було одне з питань, над якими я навмисно замислювався, і на початку моя цікавість не привела мене ні до чого. Це питання продовжувало мене хвилювати, і завдяки йому я помітив іще одну річ, яка ще більше мене спантеличила: серед людей зовсім не було старих і немічних.

Слід визнати, що мої перші висновки про самодостатню цивілізацію і занепад людства протримались недовго, я більше не міг вдовольнятися ними. Але іншого тлумачення придумати я не міг. Я спробую пояснити вам, що мене бентежило. Кілька величезних палаців, у яких я побував, правили людям лише за житло, їдальні та спальні приміщення. Ніде я не бачив ні приладів, ні машин. Однак людці носили зручний одяг, котрий, напевно, час від часу потрібно було оновлювати, а їхні сандалії, хай і неприкрашені, мали досить-таки складні металічні елементи. Ці речі повинні були якось виготовлятись. Але в цих крихітних людях не залишилося навіть і сліду від нахилу до праці. Не було там також ні крамниць, ні майстерень, жодних ознак того, що речі могли звідкись привозитися. Самі вони витрачали весь свій час на те, що тихо гралися, купалися в річці, грайливо залицялися одне до одного, їли фрукти і спали. І я не міг утямити, як же все влаштовувалося.

І знову ж таки про Машину Часу: не відомо, що помістило її у п’єдестал Білого Сфінкса. Навіщо? Я не розумів цього, хоч убийте. Крім того, ці безводні колодязі, це мерехтіння над баштами… Я відчував, що не маю за що вчепитись. Я відчував… як же це пояснити? Уявіть, що ви знайшли напис, у якому кілька речень зроблені досконалою англійською мовою, а впереміш із ними — речення, складені з абсолютно не відомих вам слів або навіть літер. Саме таким постав переді мною світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році на третій день мого перебування у ньому!

В той день я також знайшов собі, так би мовити, подругу. Я сидів і дивився на кількох людців, які купались на мілині. Раптом одну з істот скрутила судома, і бідолаху понесло вниз за течією. Потік був досить стрімкий, але не занадто сильний навіть для посереднього плавця. Ви можете скласти уявлення про дивну неповноцінність цих людей із того факту, що ніхто з них не зробив ані найменшої спроби врятувати істоту, яка з кволими криками тонула просто в них на очах. Побачивши це, я поспіхом скинув із себе одяг, зайшов у воду трохи нижче за течією і благополучно витягнув крихітну бідолаху на суходіл. Невеличке розтирання швидко привело її до тями, і перш ніж піти, я переконався, що з нею все гаразд. Я настільки низько оцінював її вдачу, що навіть не сподівався на якусь вдячність. Проте в цьому я помилявся.

Пригода сталася вранці. А вдень я побачив цю мініатюрну даму, — це була все-таки жінка, — коли повертався з чергової розвідки. Вона зустріла мене захопленими вигуками й подарувала мені великий вінок із квітів, понад усякий сумнів, зроблений для мене і тільки для мене. Це мене приємно вразило. Мабуть, останнім часом я почувався дуже самотнім. У всякому разі я щосили старався показати, що вдячний за подарунок. За деякий час ми вже сиділи у маленькій кам’яній альтанці й розмовляли. Наша розмова складалася переважно з усмішок. Приязнь дами зворушила мені настільки, наскільки могла зачепити дружелюбність дитини. Ми приносили одне одному квіти, а потім вона стала цілувати мені руки. Я відповів їй тим самим. Тоді я спробував говорити, і дізнався, що її звуть Віна. Не знаю, щó це ім’я означає, але воно чомусь дуже їй пасувало. Так почалася наша дружба, яка тривала тиждень. Як вона закінчилась, я розповім пізніше.

Віна була зовсім як дитина. Вона хотіла завжди бути біля мене і намагалася скрізь за мною ходити. І на черговій прогулянці мені спало на думку навмисне втомити її, щоб вона врешті дала мені спокій. Залишившись сама, вона стала жалібно кричати мені вслід, але я вирішив, що в мене є важливіші справи. Я сказав собі, що приїхав сюди не для того, щоби фліртувати. Однак вона дуже страждала, коли я покинув її, і взагалі дуже болісно реагувала навіть на коротку розлуку зі мною. В цілому її прихильність до мене приносила не менше проблем, ніж утіхи. І все-таки чомусь Віна мене дуже втішала. Те, як вона до мене горнулася, нагадувало звичайну дитячу прив’язаність. І я не знав, на що її прирікав, коли залишав саму, аж поки вже не було запізно. Й поки не стало запізно, я не усвідомлював, чим вона була для мене. Бо всього лише через те, що ця лялькова істота цінувала мене і намагалася, як уміла, показати, що піклується про мене, у мене виникало відчуття повернення мало не додому, коли я повертався в околиці Білого Сфінкса. Ще з пагорба я шукав очима її маленьку золотисто-білу постать.

Саме від неї я дізнався, що почуття страху все-таки ще не зникло з лиця землі. При денному світлі Віна нічого не боялася й мала якусь надзвичайну довіру до мене. Одного разу я жартома став корчити страшні гримаси, але вона тільки сміялася з них. Проте вона страшенно боялася темряви, тіней і чорних речей. Темрява — це єдина річ, якої вона жахалася. Цей страх був дуже сильним, я замислився про це й почав спостерігати. Поміж інших речей я помітив, що з настанням темряви маленькі люди збирались у великих будинках і гуртом лягали