Читати книгу - "Коли вмирає Безсмертний, Юрій Георгійович Герасименко"

Незчувся, як і човник срібний од води відірвався, незчувся, як і між зірок опинився. А вони навколо мов жар горять, мерехтять, іскряться… Озеро, море, океан зірок. Гребе в них Івасик, а з весельця золотого вогненні краплі спадають…

— Івасику,

Телесику,

Приплинь, приплинь

До бережка…

Глянув Іван, а десь далеко там, внизу, на дні зоряного океану, мати сидить, схилилася… Голова в неї біла-біла. Сидить, сумує, бо вже не з синьої земної пітьми, а з чорного, непроглядного мороку Всесвіту хоче вийти оте давнє-давне, безлітне, вийти і покликати її до себе. І ніхто не оборонить, не захистить…

— Я обороню! Я захищу! — кричить Іван, але мати не чує.

— Не оборониш, не захистиш, — безмовно відповідає оте чорне, давне, що хоче вийти із мороку. — Не оборониш, не захистиш… До тихого бережка в озерці тільки срібний човник Івасика приставав… Ніколи до нього не пристати сталевому човну Івана, зоряному човну, вогненному човну… Плач, стара, плач! Не побачиш ти більше свого Івасика, не доживеш…

— Неправда! Неправда! Я ще повернусь! — кричить Іван, так кричить, що аж вітер знявся над зоряним океаном. Мертвий вітер, нечутний вітер… А мати й голови не підіймає. Там, у безодні, сидить на бережку лісового озерця, схилилася і все віддаляється, віддаляється, даленіє, скоро зовсім зникне.

— Мамо!! — що є сили кричить Іван. — Встаньте, мамо! Встаньте, я не хочу, щоб ви віддалялися!

Але матуся й не ворухнулася, не чує. Дуже вже вона глибоко…

— Мамо!!! —з останніх сил гукає Іван. — Не віддаляйтесь! Мені страшно! Страшно мені!..

Мати підняла голову, видно, останні слова вона все ж почула.

— А чого тобі, синку, страшно? — прошепотіла. Тихо-тихо прошепотіла. Там, на березі, прошепотіла, а тут, у Всесвіті, чути: — Чого ж тобі, синку, страшно? Всі ж люди вмирають…

І тоді вже не устами, серцем закричав Іван;

— Не вмирайте! Встаньте! Я загину без вас! Душно мені! Мучать мене нелюди!..

І — диво! Кожне слово тепер почула мати. Страшна, зоряна безодня між ними, але ніякий морок, ніякі мертві вітри не заглушать для матері голос сина. Голос сина, коли син кличе на допомогу.

— Я встаю! Встаю, синку!..

І встає — горда, сивоголова, висока-висока. Над світом устає, над всією Землею — над тією землею, в яку їй так скоро лягать.

Встає. Ноги на тихому бережку, а голова, плечі, вся вона — в яскравих зоряних хвилях. Мертвий, нечутний вітер волосся куйовдить, древні сузір’я в них вплелися, сухими іскрами поблискують.

Велична і ніжна для сина, грізна для його ворогів встає МАТИ над Всесвітом. Встає. І оте вічне, чорне, всесильне, що хотіло вийти із мороку, так і не вийшло з нього.

— Івасику!..

— Чую, мамо! Чую! Пливу!.. — радісно гукає Іван і хоче вже плисти, але в цю мить оглушливий, пекельний гуркіт стрясає все навколо. Багряне сяйво б’є хвилями в уже розплющені Іванові очі.

За прозорою стіною залу допитів, за хифовим парком, на узвишші, земним, червоним, веселим полум’ям горять будинки легіонерів…

Як це починалося. Третій заступник другого помічника. «Здрастуй, прадіде!»

Шхуфська революція в державі Щактиф почалась несподівано і для несхильників, і для еліти. Підпільний центр старанно готував повстання, виробив детальний план, призначив дату. А в житті все вийшло зовсім не по плану.

За дві доби до того, як легіонери заарештували Івана, в тій же Провінції-13—2 відбулася зовсім невизначна подія — вмер шхуф. Вмер шхуф, звичайний шхуф-схильник номер 10407. 3а всіма параграфами відповідної інструкції труп мали покласти в стандартний паперовий мішок з державним гербом і особистим номером, вкинути у найближчий очисний басейн — і на цьому тихо і мирно закінчити. Але так не вийшло.

В 10407-го був син. Як не старається еліта, щоб діти шхуфів не знали своїх батьків, байдужих безбатченків все меншає й меншає серед них. Син 10407-го пам’ятав батька, син був несхильником. Він звернувся до свого підпільного центру з проханням не дати тіло в наругу, а влаштувати, як те велить давній народний звичай, жалобне, урочисте спалення праху небіжчика. Підпільний центр погодився.

І хто зна, чи був зрадник серед несхильників, чи заводські хичисти зацікавилися, куди подівся труп з інвентарним номером 10407, тільки сталося так, що легіонери наскочили на таємне зібрання саме в ту мить, коли Анб запалював Червоний Вогонь.

Зав’язався бій. Несхильники — їх було більше — швидко роззброїли легіонерів. Дехто із слуг Любові п’ятами накивав, а дехто смерть свою зустрів серед кущів диких хифів у покинутому кар’єрі, де мало відбутися урочисте спалення.

Скоро про перемогу в кар’єрі дізналися всі шхуфи металургійного комбінату. Радість охопила трудівників. Ніким не керована юрба висадила в повітря центральний тетраедр, причому хтось явно перестарався — підклав стільки вибухівки, що нею можна було б розвалити півкомбінату. Саме після цього вибуху і перевели всіх блаженних учнів, а разом з ними й Бідила до Сьомого залу.

Та вороги не дрімали: комбінат оточили війська. Каральними операціями за дорученням уряду керував сам Кап Шкеч. Генерал запропонував видати всіх несхильників. На роздуми — п’ятдесят тоц.

У селищі відновили старі порядки. Саме в цей час у Притулку Блаженних Учнів почали допитувати Івана.

П’ятдесят тоц дав Шкеч на роздуми, але не минуло й п’яти, як до генерала прибув письмовий наказ Хича. Під особистим підписом Мислячого стояв знак зеленого тетраедра. А це означало, що наказ погоджено з самими власниками комбінату — свідками Першої ячі.

«Іменем Безсмертного, — прочитав Шкеч, — металургійний комбінат номер 1112 давно вже не дає свідкам Сонячного Вседержителя ніяких прибутків. Наказую ліквідувати комбінат разом з усіма його працівниками».

…Над заводськими корпусами загули бойові штейпи. Широкі промені вдарили у пластмасові дахи. Вступили в дію потужні ПС новітньої конструкції — зброя ця могла не тільки паралізувати чи вбити все живе, а й при певному енергетичному режимі спопелити стіни, розтопити металеві станки.

В жовтій куряві, у хмарах багрового диму загримів гімн несхильників: шхуфи не збиралися просити пощади… І тоді сталося те, чого ні Шкеч, ні сам Хич аж ніяк не передбачали: солдати-шхуфи відмовилися коритись командирам-хичистам. Солдати роззброїли офіцерів, з’єдналися з несхильниками і разом з ними підняли смолоскипи повстання.

Капа Шкеча заарештували, замкнули в кабінеті шефа третього цеху.

Загони шхуфів