Читати книгу - "Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко"

Дівчина зашарілася під його захопленим поглядом. А Шантану лагідно мовив до неї:

— Хто б ти не була, стань мені любою дружиною!

Дівчина відповіла:

— Але з однією умовою: не стримуй і не картай мене, що б я не чинила. Приймаєш цю умову, і я — твоя дружина.

— Авжеж! Авжеж! Звичайно, приймаю! — палко запевнив її цар.

І богиня Ґанґа стала дружиною Шантану. Та що вона богиня, цар тоді ще не знав. Обоє нестямно кохали одне одного й не помічали, як летять дні, тижні, місяці й роки. У них народилося семеро синів, а дружина одного по одному бігцем відносила їх до річки й кидала у бурхливі хвилі. Шантану бачив те, але мовчав, боячися втратити кохану. Та коли народився восьмий син, а дружина схопила його, щоб і з ним бігти до річки, Шантану не витримав.

— Не губи безневинної дитини! — заблагав він. — Хто ти й звідки, що так безжально вбиваєш моїх синів? Зупинися, не бери на душу ще одного тяжкого гріха!

Тоді дружина прибрала подоби богині й мовила:

— Ти хочеш знати, хто я? Втілення Небесної Ґанґи, мати восьми напівбогів, які через прокльон мали жити на землі. З тобою я жила, щоб сповнити божий замір — зняти прокльон. А для цього батьками їх могли бути тільки я і ти. Я позбавляла дітей земного життя і ось так уже врятувала сімох наших синів. Але восьмого не встигла, тож він залишиться при тобі. Дбай про нього, і він стане могутнім воїном, неподоланним у битві. А я полишаю тебе, бо ти порушив дане слово.

Мовила так Ґанґа й зникла. А невимовно засмучений цар повернувся до своєї столиці, де назвав сина Бгішма — «Грізний».

Йшли роки. Одного разу Шантану, вже вдівець, зустрів біля річки юну красуню. І запитав:

— Хто ти й звідки, красуне?

— Дочка рибалки, достославний царю, — чемно відповіла незнайомка. — Човном перевожу людей через ріку. А батько мій ватажок рибалок. <171>

Шантану закохався в красуню-перевізницю. І пішов до її батька, просити руки дівчини.

— Ти можеш одружитися з нею, але за однієї умови, — відповів той.

І що ж то за умова? — cпитав цар.

— Умова моя така: син, який у вас народиться, має посісти трон.

Пообіцяти цього Шантану не міг, хоч і палав коханням до Сатьяваті — так звали дівчину. Невеселий повернувся цар до палацу: він не міг калічити життя єдиного сина заради власного щастя.

Бгішма невдовзі дізнався, чому батько засмучений. І сам пішов до рибалок і заявив, що зрікається свого права на престол. Але батько Сатьяваті поставив нову вимогу: щоб Бгішма ніколи не одружувався і не мав дітей. Заради батька Бгішма пристав і на це.

Потім Бгішма на своїй колісниці одвіз Сатьяваті до царського палацу. Шантану вразив благородний вчинок сина, і він, розчулений, благословив його і побажав йому стати непереможним.

У Шантану й Сатьяваті народився син, який посів престол, але невдовзі помер. Дві його дружини, яких на сваямварі (обряд, коли царівна сама вибирає собі чоловіка) викрав йому Бгішма, народили двох синів — їх звали Панду й Дгрітараштра. Перший мав п’ятьох синів, другий — сто синів і одну дочку. Нащадки Панду називалися пандави, а Дгрітараштри — каурави. Битву двоюрідних братів пандавів і кауравів описує «Махабгарата». Бгішма в цій війні бився на боці кауравів, очолював їхнє військо. На 10-й день битви Бгішму смертельно поранив Арджун, коли підступно пустив у нього стрілу з-за спини дівчини, в яку Бгішма відмовився стріляти. Поранений Бгішма прожив іще 58 днів і встиг викласти Юдгіштхірі, найстаршому з пандавів, низку настанов, що склали «Шанті-парву», 12-ту книгу «Махабгарати» (всіх книг — 18). Ці настанови, заповідані Бгішмою з ложа із стріл, мусять сумлінно вивчати царі, якщо прагнуть досконально осягти науку керування державою.

З Бгішмою пов’язаний і кодекс честі воїна-кшатрія, особливо притаманний середньовічним раджпутам. Основні положення цієї воїнської етики теж виклав тяжко поранений Бгішма.

Воїнові не слід битися з незахищеним кшатрієм. Якщо ворог у кольчузі, то й супротивника мусить захищати кольчуга. Битися належить у двобої, і якщо суперник ослаб, облишити його. Якщо воїн наступає з військом, то і його супротивник мусить мати військо. Якщо ворог вдається до хитрощів і підступів, йому слід відповісти тим же. З чесним супротивником слід і битися чесно. Во<172>їн-вершник не мусить битися з воїном на колісниці — колісниця має йти на колісницю. Не можна застосовувати отруєні стріли й стріли з шипами — це зброя слабких. Воїн-герой мусить битися чесно, без гніву й бажання вбивати. Слабкого чи пораненого не слід вбивати, як і того, хто не має сина, хто потрапив у полон, хто впав з колісниці, в кого тятива на лукові лопнула чи перетята, в кого зброя пошкоджена в бою. Пораненого належить відправити додому або показати лікарю з табору переможця. Якщо через чвари благородних доблесний воїн потрапляє в полон, його рани слід вилікувати, а потім його самого відпустити. Це вічний і безумовний обов’язок кшатрія.

Цар не мусить прагнути звоювати чужу землю негідними засобами, навіть якщо це зробить його володарем світу. Цареві мала втіха від життя, якщо перемога нечесна. Заплямована безчестям перемога ніколи не приведе на небеса — вона ослаблює і царя, і землю. Воїна, який втратив зброю чи відкинув її, який благає про пощаду, не вбивають, а тільки беруть в полон. Не годиться, коли воїн-кшатрій помирає без жодного поранення. Для кшатрія смерть удома, в постелі — недостойна. Недостойний вчинок для кшатрія — гріх, що приносить безчестя і неславу. Кшатрій, який має власну гордість і гідність, не заслуговує безславної смерті. Він мусить полягти від гострого меча. Справжній воїн не відчуває ран, скільки б їх не було на тілі. Полігши в бою, він