Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

«При всьому несприятливому враженні, яке зробив на мене зміст Варшавського договору, я все таки не припускав, що поляки дозволять собі так по-грабіжницьки поводитися з своїм союзником. Вже під час перебування нашої армії в Зимовому поході поляки так чисто повивозили з західніх повітів Волині й Поділля все, що тільки можна було, що тепер, коли почався спільний похід на Україну, навіть сам Петлюра залишився без засобів пересування: він мусів тепер їздити в поїзді, що складався з кількох звичайних теплушок. Таким поїздом він приїхав до Могилева».[72]

«До нашого уряду доходили скарги на те, що поляки в багатьох містах і селах Поділля й Волині встановлювали свою владу і поводилися з населенням як звичайні завойовники: усували українців з адміністративних посад і на їх місця призначали поляків, забирали й вивозили в Польщу різне майно, особливо залізниче й пошт.-телеграфне».[73]

Про інтернування наших двох бриґад, що в квітні перейшли від большевиків до поляків, щоб разом з армією УНР стати до боротьби з червоними, Мазепа розповідає:

«Саме в той час у Вінниці стало відомо, що поляки інтернували галицькі частини, які перейшли від большевиків до польсько-українського фронту. Петлюра під час нашої розмови в Могилеві нічого не сказав мені про це. Про інтернування галицьких частин я довідався вперше у Вінниці від І. Макуха, що разом з іншими членами нашого у-ряду приїхав тоді з Кам'янця. Всі ми дивилися на інтернування галицьких частин, як на вияв тих дійсних плянів, з якими поляки йшли на Україну. Ми вважали, що перехід галицького війська до нас відновлює соборний український фронт проти большевиків і зокрема ліквідує те роз'єднання українських національних сил, яке сталося восени 1919 р. Але польський «союзник», очевидно, був заінтересований у протилежному».[74]

В 2-му томі своєї праці на ст. 166 Мазепа каже, що особливе хвилювання серед учасників наради членів уряду по від'їзді Петлюри до Польщі викликала вістка про те, що поляки захопили на станції Миропіль наш панцерний поїзд і забирають майно нашого постачання. Панцерний поїзд вони наказали видати їм на перепустку для С. В. Петри до Польщі.

Окрім згаданого інженера, в Жмеринці я говорив ще з кількома нашими патріотами-наддніпрянцями після відступу поляків. Всі вони однаково висловлювалися про польську політику в Україні весною 1920 р.

3. В штабі ХІV армії.

Начальник політвідділу ХІV армії був москвин. Його прізвища не пам'ятаю. Був людиною культурною, привітною, без тієї нахабности й задерикуватости, що її ми помічали в інших большевиків. До галичан ставився добрe. Він доручив мені вести розвідку на польському фронті, поки стане актуальною справа галицького фронту. Це, щоправда, був не мій фах, але треба було щонебудь робити якийсь час. Я вислав кілька галичан за польський фронт, одначе за короткий час не одержав від них ніяких інформацій. Фронт скоро посунувся до Збруча, і червоні вступили в Галичину.

М. ін. я вислав тоді в Галичину о. Володислава Носковського, батька двох УСС-ів — Зенона, що був сотником в леґіоні, та його молодшого брата. О. Носковський з'явився до мене вкрай виснаженим, змарнілим, у старому виношеному одінні. Всі лихоліття УГА, в якій він був душпастирем, відбилися на вигляді цього патріота. Він просив мене уможливити йому вороття додому, на його парафію. Користаючи з моїх повноважень, я дав йому на дорогу потрібні посвідки й гроші та просив по щасливому воротті відправити Богослужбу на мою інтенцію. О. Носковський щасливо добився додому й жив там до 1929 року, коли помер у львівській лікарні. Улітку 1920 року в Жмеринці ні йому, ні мені не спадало на думку, що доля поріднить нас: мій молодший брат Володимир став його зятем, коли його вже не було між живими.

З начальником політвідділу ми багато говорили про Галичину, її минуле, про політичні, культурні й господарські відносини. Це все було йому зовсім чуже, тому він з великим інтересом слухав моїх інформацій. У тих розмовах у мене назріла думка дати доповідь усім політпрацівникам ХІV армії, щоб вони орієнтувалися у відносинах у новому для них краї. Начальник прийняв мою пропозицію й доручив приготувати доповідь. Користаючи з застою в воєнних діях у цьому секторі фронту, він скликав нараду політпрацівників.

Заля жмеринського залізничого театру була виповнена по береги. У своїй доповіді я спершу спинився на історичному минулому Галичини; згадав княжі часи, коли Галичина стояла дуже високо з погляду культуріи й матеріяльного добробуту, коли селянин був вільним хазяїном на своїй землі. Потім я довше спинився на добі козаччини, коли польська шляхта, завоювавши нашу землю, поневолила вільне селянство економічно, нищила його культуру і взагалі духове життя. Тоді народні маси багато разів зривалися до боротьби з гнобителями, але Польща — тоді наймогутніша держава на Сході Европи — в крові придушувала всі спроби галицького селянина до визволення.

При кінці ХVIIІ ст. Польща впала, і галицька земля попала під владу Австро-Угорщини і тоді галичанам стало легше. З приходом конституційного ладу, по революції 1848 р., всі народи австро-угорської держави мали можливість вільного культурного й господарського розвитку. Хоча польські пани зуміли опанувати цісаря й захопили адміністрацію краю в свої руки, українці, користуючись конституційними правами, могли розбудувати своє політичне, господарське й культурне життя; край наш покрився мережею приватних шкіл, де молодь училася рідною мовою, наша мова здобула собі рівні права в установах. Наслідком такої праці наше життя піднялося до високого рівня з кожного погляду.

Після падіння Австро-Угорщини галицькі українці проголосили свою незалежну державу, але поляки кинулися на неї і з допомогою західніх альянтів захопили наш край, витиснувши з нього нашу армію. Вони зразу накинули нашому народові свій шовіністичний режим і придушили наше господарське й культурне життя. Наше селянство опинилося знов у ярмі польського поміщика, здане на самоволю польських адміністраційних урядовців.

В отаких