Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Молодший гість знову, як і вчора, переконував полян об'єднатися з братами моравами, чехами та іншими племенами, щоб протистояти німцям, небезпечним ворогам, котрих перемогти «слово» зможе не інакше, як тільки спільними силами.

На це Мишки відповіли:

— Дайте нам спочатку знищити, вирвати з коренем шкідливий бур'ян, а потім уже будемо вирішувати, що посадити на його місце.

До полудня в хаті, в дворі, на галявинці між деревами було повно гостей. Наближалася хвилина пострижин. Місце жерця в домі звичайно посідав глава родини; він робив жертвоприношення і вів гостей до святих місць. Як тільки хлопцям минало сім років, вони з-під жіночого нагляду переходили під владу батька, починали готуватись до майбутнього фаху воїнів і хліборобів. Найчастіше віддавали їх, як це й досі практикується в багатьох кавказьких племен, під опіку дядьків або старших братів, бо батьківське серце буває м'яким до дитини, надто поблажливим, а суворість могла б послабити ті узи любові й пошани, що повинні єднати батька з сином.

У затінку старих дерев, під якими стояли збиті з дощок і застелені вишиваними рушниками столи, струмувало джерело; його вважали священним, і тут споконвіку лежав камінь, біля якого складали жертвоприношення.

Коли вже всі зібралися, мати зі сльозами на очах привела хлопчика, одягненого в біле вбрання, з довгим розпущеним волоссям, якого від самого народження не торкались ножиці, й віддала його до рук батька.

П'ястун встав, готовий прийняти від неї дитину; а коли хлопчик кинувся йому до ніг і почав обіймати, він підвів його до джерела й покропив водою. Потім узяв ножиці, що лежали напохваті, відстриг трошки волосся й передав їх гостям та старійшинам, а ті продовжували потрошку обстригати дитину. Щоб зрізане волосся не потрапило в огонь, — за повір'ям це вважали згубним, — його ретельно зібрали й закопали біля каменя. Коли настав час надати хлопчикові ім'я, котрий усе ще називався сином П'ястуна, господар звернувся за порадою до молодшого з гостей.

Гість підвівся і сказав:

— Якщо вже випала мені честь нарікати його, то дозвольте це зробити за нашими звичаями, з благословенням… Бог, у якого вірують морави й чехи, — такі ж, як і ви, діти «слова», — є богом для всіх… Називаю його Земовіт. Хай завжди бачить землю свою у мирі і щасті.

Промовивши це, гість вмочив у воду пальці і на лобі у хлопчика зробив знак…

Почувши це ім'я, всі дуже зраділи, П'ястун же почав дякувати й хотів, чим міг, обдарувати чужоземців, але ті сказали, що не візьмуть жодних дарунків, бо дали обітницю жити убогим життям. І вони відійшли вбік, щоб не заважати радитися старійшинам, бо ж час був напружений, і їх мимоволі гризли турботи про війну.

Всі озирались на Гопло, де височіла похмура і грізна вежа, що вчорашньої ночі палала вогнем, ніби хотіла сказати людям: «Я вас не боюся! Ви тільки думаєте виступити проти мене, а я вже готова стати супроти вас!»

— Дощенту зруйнуємо останнє гніздо Попельків! — мовив Мишко Кривава Шия, показуючи на вежу. — Хай хоч десять місяців доведеться облягати її, — голодом, а візьмемо їх…

— Воно-то так, — устряв у розмову Сцібор, — але з їхнього роду ще Мілош із сином залишився і, що набагато гірше, у Хвостка є два сини, яких княгиня послала до діда, в німецький край… Вони вже дорослі, прийдуть і будуть домагатися своєї спадщини… Не один місяць, а може, багато років триватиме війна; до того ж не з одним Хвостком, а і з німцями, які виступлять на його захист…

— Мілоша, пригніченого горем старця, нам нема чого боятись… Буде собі спокійнісінько сидіти в своєму городищі… А якщо доведеться воювати проти німців за наші права — нічого не вдієш!

Можливість тривалої війни з німцями нікому не сподобалась, кожен зітхав, бо війна виганяла з рідної оселі, забирала людей, позбавляла спокою й відпочинку і змушувала замість того, щоб обробляти землю, братись до зброї і гасати на коні. Але тепер не було іншого виходу. Вогненні віці скликали людей з усього краю, і кожен ішов, ладен битися без спочинку доти, поки не відвоюють свої колишні права.

Старі все ще розмовляли, коли з сусіднього гаю вийшли жінки й дівчата, і хором заспівали пісню пострижин; всі замовкли і почали слухати. То була старовинна пісня, мало для молодого покоління зрозуміла; в ній згадувались забуті боги й жертвоприношення, яких уже не вміли справляти. Вона закликала ясне сонце, щоб воно промінням щастя осяяло голову хлопчика; росу, щоб окропила й допомогла йому рости; воду, щоб напоїла його витривалістю і мужністю; землю, щоб вселила в нього дух, і щоб ріс він, мов дуб, сяяв, наче зоря, і нападав на ворогів, як той орел… Потім промовляли слова, з допомогою яких відганяли від нього чорних духів, уроки та інше зло; під плескіт долонь лунали вигуки: «Ладо! Ладо!» Мати, за звичаєм, одягла на голову постриженому синку вінок із трав, що приносять здоров'я та щастя. Він був сплетений із дивосилу, жерухи, дивини, росянки, чорнобилю й гілок помели.

Тільки-но закінчили першу пісню, як відразу ж почали другу, веселішу; жінки, стоячи окремо, хором співали їх одну за одною.

Нарешті підвівся батько і, взявши хлопчика за руку, запросив усіх гостей на жальник вклонитись духам дідів і прадідів і покласти на їхні могили пожертву. Але коли кинулись шукати чужинців, щоб дати їм почесне місце в процесії, їх уже не було. Вони зникли, залишивши у хаті на столі подарунок для Земовіта. І старійшини, тримаючи в мисках пожертви, подалися вгору на жальник.

Посередині його здіймалась могила Кошички, його дідів і прадідів; тут ховали споконвіку, з тих часів, як померлих садовили у кам'яні склепи, і до сьогоднішнього дня, коли, спаливши небіжчиків на багатті, попіл від них ховають в урнах і черепках. Дехто з гостей, принісши з собою кубки з медом, вилили його на могили; підійшли жінки і, зупинившись оддалік, заспівали.

Так урочисто відбулися пострижини, що затяглися аж до самої ночі; раз у раз підходили нові гості, і їм з комори знову і знову виносили їства… Вже зорі мерехтіли у небі, коли останні з гостей, попрощавшися з господарем, зачинили за собою ворота. Втомлений П'ястун сів на ганку перепочити.

Біля порога, поглядаючи на чоловіка, стояла Жепиця.

— Певно, радіє твоє серце, — промовив він