Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Мене часом за петельки брали, щоб я написав роман про УПА»
— Місток від холодноярської боротьби ви закономірно перекинули до боротьби Української Повстанської Армії. Ваша «Троща», що побачила світ 2017 року, присвячена УПА, долі повстанців та має перегук із пізнішою добою. Як не дивно, не так уже й багато книжок присвячено цій темі за часів відновленої Незалежності. Вже досить багато документальних творів, фотоальбомів навіть, різних виставок тощо. Проте художніх творів небагато, так само, як і кінофільмів. Зрозуміло, тема була і є складною та дуже трагічною. Однак це ж усе-таки ваша тема. Ви ж за неї не бралися он скільки років — лише зараз. Може, віддавали ініціативу комусь іншому? Чи все ж вважаєте, що аби зрозуміти бандерівців, спершу треба зрозуміти холодноярців. Адже між українськими повстанцями 20-х та 40-х років є незримий зв’язок, що поєднує їх у одне ціле.
— На кожній зустрічі з читачами в Галичині мене просили, а часом і за петельки брали: «Напишіть про УПА». Я казав, що вже є книжки про УПА в Романа Іваничука, інших авторів. Ні, відповідали мені, ми хочемо такий роман, як «Чорний Ворон», але про бандерівців. Я продовжував віднікуватися, казав, що про бандерівців мусить писати хтось із галичан, бо тут треба добре знати діалект, місцеві говірки. Адже найбільша таємниця художнього твору захована в мові. Ну, я віднікувався, а в душі, звичайно, прагнув написати такий роман. Тим більше, що в мене уже вимальовувався цикл творів про російсько-українську війну, і як же тут без книжки про УПА? Та я довго шукав якусь таку, знаєте, універсальну історію — і типову для більшості теренів Західної України, і незвичайну, і загадкову, і таку, яка б дозволила мені сказати щось особливе про той час. Читав багато мемуарної літератури, документів, спілкувався з вояками УПА, з родичами підпільників. Адже в Західній Україні чи не кожна родина має свою непросту історію про ту боротьбу. У 47-му томі Літопису УПА я натрапив на одну дуже цікаву справу, яка стосувалася зради серед підпільників, котрі тримали пункт зв’язку над річкою Стрипа. Це на Тернопільщині. Через ту зраду чевонопогонники оточили великими силами очерети, де переховувалася жменька повстанців. Кільканадцять наших хлопців дали триденний бій більшовикам, і майже всі вони загинули. У тому числі й крайовий провідник СБ Єфрем. Але декому вдалося вийти з пастки живим. Оунівська Служба Безпеки провела ретельне слідство щодо цієї зради. В архівах, що дивом збереглися, маємо надзвичайно цікаві протоколи допитів усіх причетних до цієї справи. Було виявлено запроданця. Я перечитував ті матеріали не раз, і щось мені муляло. Зрада могла бути й з іншого боку. Одного разу дзвонить мій товариш Роман Коваль з Рівного — не наш київський Коваль, а його тезко з Рівного, — питає, що я роблю. Кажу, я тут подумки над Стрипою, розбираю справу зради у трощі. Він сміється. Каже, що родом із того краю, давно знає про цю історію. Його земляки ще пам’ятають ті події. Приїжджайте. Ми з Романом об’їхали всі села над Стрипою, пов’язані з тією драмою. Це Козівський і Теребовлянський райони. Перейшли села Соснів, Раковець, Денисів, Ішків, Багатківці, Купчинці... У Багатківцях на мене чекала знакова несподіванка. Мені раптом показали старезну хату священика, в якій Юрій Горліс-Горський писав другу частину свого «Холодного Яру». Овва! Я зрозумів, що Холодний Яр не відпускає мене, наздогнав і тут. Отже, я на правильному шляху, це мій матеріал для роману. Тим більше, що декотрі з тутешніх підпільників воювали в сотні «Холодноярці». А за кільканадцять кілометрів відси лежить село Ладичин, де народився один із героїв роману «Маруся», сотник Осип Станімір. Авжеж, той Станімір, що зупинив денікінців на Інститутській. Коло замкнулося. І зринула назва. Трощею в тих місцях називають очерети. Отже, це місце дії і водночас — катастрофа, трощення людських доль, життів, найсвітліших сподівань. Події у трощі над Стрипою розгорталися влітку 1947 року. Тобто це теж був той період боротьби, коли надія на визволення розвіялася. УПА припинила широкі бойові акції і, щоб зберегти людей, відійшла у збройне підпілля. Настали часи великої фізичної і моральної втоми. У середовище повстанців гебісти інфільтрували багато своєї агентури, у тому числі й з числа колишніх наших вояків, які зламалися чи то під тортурами, чи, ще частіше, під загрозою знищення їхніх родин. Нам збоку легко проклинати зрадників, але ніхто не знає, як би він повівся, коли на розстріл беруть дружину, дітей, батька, матір... У такій ситуації іноді зламувалися і найміцніші характери. В умовах агентурного нашестя підпілля змушене було перейти на рейки СБ, тобто оунівська Служба Безпеки посіла провідне місце в русі опору. І ця Служба, треба сказати, була жорстокою, безкомпромісною, бо в ті часи інакше й не могло бути. Зрадники, звісно, підлягали негайному знищенню. Іноді через намову чи інші непорозуміння гинули невинні люди. Адже цим хитро користався ворог. У тих умовах легко було кинути тінь на кого завгодно. Підкинута фальшива записка, що ти начебто завербований органами, — і все, ти потрапляєш на суворі, часом жорстокі переслухання до СБ. Тому я знов і знов повертався до протоколів допитів, до вироку. Як на мене, там не все сходилося. Я вивчав документи так, наче був суддею апеляційного суду і мені подали цю справу на касаційний перегляд.
— Роман «Троща» великою мірою про зраду. Про зраду, яку, за вашими словами, можна зрозуміти, але не можна виправдати. І все-таки... Ви не боялися, що ваші читачі холодно поставляться до такого, я б сказав, скрупульозного висвітлення темної сторони визвольного руху?
— Я знав, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.