Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Я зовсім не чекаю, що Давид піде за мною. Хочу якнайшвидше втекти звідси, зробити щось наперекір усім. Можливо, навіть втекти в чергову пригоду, начхавши й на навчання, і на рідних. Мені потрібно привести до ладу свою душевну рівновагу і якось вирвати із серця Леонова. Занадто багато болю приносить він мені. А ще я абсолютно не розумію, як із ним проводитися.

Різкими рухами я намагаюся застібнути ґудзики на куртці, але ні чорта не виходить. Сльози вже не стримати, вони котяться щоками вниз і перед очима все розпливається.

Глухі кроки лунають позаду. Давид хапає мене за передпліччя й розвертає до себе.

— Образилася, Лєр? — зазирає мені в обличчя.

Його голос звучить хрипко і прослизають нотки роздратування. Немов він прямував за мною, тому що в нього не було вибору.

Я опускаю голову, не хочу, щоб він бачив, що я плачу, і вперто мовчу.

— Пізно вже, ти засмучена, дай ключі, нікуди не поїдеш сьогодні. Адже батько не буде проти того, що ти додому не повернешся?

Його голос уже не роздратований, а погляд, здається, став м'якшим.

Я хитаю головою. Ковтаю сльози. Не можу стримати схлипування. Воно виходить із надривом і голосно.

— Гей, ну не реви.

Давид тяжко зітхає, а потім обережно обіймає мене і притискає до себе. Я утикаюся носом у його міцні оголені груди. Вдихаю його аромат. Руки мимоволі обвивають його талію у бажанні опинитися ще ближче.

Я так його чекала. Стільки всього нафантазувала й тепер безмежно розчарована тим, що реальність ані краплі не схожа на мої мрії.

— Знімай куртку. Я втомився, як собака, дві доби майже не спав. Або все ж таксі тобі викликати, а автомобіль завтра прижену? — пропонує він.

— Залишуся, — насилу видавлюю із себе й розумію, що груди Давида тепер теж мокрі. У моїх сльозах.

— І ревіти припини. Якщо через торт, то я насправді не їм солодке. А ось м’ясо завтра з’їм. Ходімо, — він стягує з мене куртку, я невпевнено переминаюся з ноги на ногу, ненавидячи себе за цю слабкість.

Іноді мені здається, якби Леонов вивів мене на дах і сказав: «Стрибай», я б з усмішкою виконала його прохання. І це жахає. Не повинна людина мати такий вплив на іншу людину. Це схоже на залежність. І від неї нікуди не подітися.

Наші стосунки такі хиткі, що в одну мить він може кинути мене і я не зможу нічого змінити. А як відсторонитися від цього кохання — не уявляю.

Давид йде в спальню, він весь напружений і чимось невдоволений. Може я і справді дарма розлютилася?

Я виймаю із сумочки телефон і тремтячими пальцями, стримуючи схлипування, пишу батькові, що залишуся в студії. Мені варто було б проявити впертість, поїхати геть, але бажання залишитися з Давидом сильніше.

Я несміливо слідую за Давидом у спальню, витираючи рукавом сльози. Соромно за цю істерику і прояв слабкості.

У кімнаті горить нічник, Давид саме стягує із себе спортивні трико. Залишається в одних боксерах.

Я не залишаюся непоміченою. Він відкидає край ковдри, застигає, ковзає поглядом по мені.

— Тобі завтра о котрій на пари?

— О десятій, у нас першої немає.

Я несміливо підходжу до ліжка, не знаючи, що робити. Роздягтися й лягти поряд? Попросити в нього футболку?

— Добре, у мене вихідний завтра. Спати будеш? — переводить він тему. — І припини дутися, тобі не це не личить.

Міг би трохи ніжнішим бути зі мною.

— Так, спати.

Під пильним поглядом Давида я роздягаюся до спідньої білизни. Тіло кидає в тремтіння. Я помічаю, як із його обличчя сходить усмішка, як смикається його кадик. Я безперечно подобаюся йому. Це заводить.

— Я візьму твою футболку? — питаю, схопившись за лямку ліфчика.

Давид киває.

Я повертаюся до нього спиною. Лопатки пропалює його погляд. Виймаю із шафи чисту футболку. Холодна тканина ковзає тілом. Щоки заливає фарба. Усе ж не звикла я ось так оголюватися перед чоловіком.

Я швидко залажу під ковдру, уникаючи дивитися в очі Давидові. Лежу на краю, боячись підсунутися ближче, хоча страшенно хочеться. Або мені варто проявити ініціативу? Господи, чому я так погано розбираюся в чоловіках?

— Я вимкну нічник? — тихо питаю я.

— Так, — трохи загальмовано відповідає Давид.

Я тягнуся рукою до тумбочки. Кімната поринає в темряву. І всі відчуття одразу ж загострюються. Виходять на новий рівень.

Я чую як гучно стукає моє серце в грудях, намагаючись пробити грудну клітину. Хвилювання наростає. Давид не рухається. Лежить, заклавши руки за голову, і про щось думає.

Присунутися до нього? Поцілувати?

Я соваюся, намагаючись влаштуватися якнайзручніше. Повітря в кімнаті наче розжарене, дихати нічим. Ні про який сон і мови йти не може.

— Ходи вже сюди, — Давид торкається мене, тягне до себе.

Я опиняюся в його обіймах. Дихаю йому в шию.