Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Таким чином, розділи шостий і сьомий цієї книги були присвячені народженню ідеї історичної тяглості й модерного змагання за Галичину та Волинь. У восьмому й дев'ятому розділах йшлося про швидку трансформацію спадку колишньої Речі Посполитої (1569–1795), багатонаціональних імперій (1795–1918) й доби короткого польського панування (1918–1939). Протягом восьми років — з вересня 1939 р. по вересень 1947 р. — сюди прийшла й пішла німецька влада, тут двічі встановлювалось радянське правління, було знищено східноєвропейську єврейську цивілізацію, поляки та українці проводили обопільні етнічні чистки, поки врешті новий і надійний кордон не роз'єднав їх. Операція «Вісла» закінчила історію Галичини та Волині та розпочала історію Західної України й Південно-Східної Польщі.

Операція «Вісла» завершилась одночасно зі зміцненням комуністичної влади в Польщі; гомогенізація Польщі завершилась одночасно з утвердженням комуністичної влади в Східній Європі. Відмова східноєвропейських країн від плану Маршалла у 1947 р. опустила так звану «залізну завісу» Черчілля. Коли на зміну світовій війні прийшла холодна війна, національні питання були подолані, забуті чи змінені. Витіснена з Польщі УПА продовжувала боротьбу в Радянському Союзі ще протягом майже десяти років. Микола Лебедь, український націоналіст, який є, мабуть, найбільше відповідальним за волинські жахіття, що спричинили польсько-українську громадянську війну, почав працювати на американську розвідку[447]. Командир УПА Роман Шухевич загинув у бою в радянській Україні. Новий європейський порядок виходив з того, що Польща — це національна держава, керована комуністами, що може об'єднатись із Радянським Союзом. Як побачимо в наступних двох розділах, східне питання відіграло особливу роль у консолідації польського комунізму та радянсько-польського союзу, а потім і в їхньому занепаді.

Розділ 10

Епілог: комунізм та знищення пам'ятей

(1947–1981)

Після 1945 р. Польща виглядала зовсім інакше, ніж у 1939 р. Якщо тоді на користь Радянського Союзу відійшла половина її довоєнної території, то в 1945 р. третину своєї повоєнної території Польща отримала від Німеччини. Внаслідок цього було втрачено Вільно та Львів, натомість здобуто Гданськ і Вроцлав. Повоєнна Польща стала до неможливого польською: мабуть, 97% її громадян визначали себе поляками. Якщо ж накласти польські повоєнні кордони на довоєнні європейські, то побачимо, що у 1939 р. територія повоєнної Польщі була батьківщиною чотирьох етнічних груп: поляків, німців, євреїв і східних слов'ян (українців і лемків). У 1939 р. майже 60% людей на землях, що стануть Польщею у 1945 р., були поляками[448]. У загальних рисах ми побачили, як внаслідок війни їхня кількість зросла майже до 100%: євреїв винищили, німців вигнали, українців депортували, а поляків «репатріювали» на захід від Радянського Союзу. Цей розділ, зосереджуючи увагу на наслідках переселень українців і поляків, має на меті показати, що було знищено під час цього перетворення Польщі.

ЕТНІЧНІ ЧИСТКИ ТА СОЦІАЛЬНА ПАМ'ЯТЬ

Очищення від поляків майбутньої Західної України й очищення від українців майбутньої Південно-Східної Польщі поклали край кількасотрічному співжиттю на прикордонні. Від ранньомодерного часу українська, польська та їдиш були трьома головними мовами Галичини й Волині, а православ'я, греко-католицизм, римо-католицизм і юдаїзм — чотирма головними релігіями[449]. Під час Голокосту майже всі галицькі й волинські євреї були знищені, а більшість вцілілих емігрували після війни. Поляки та українці продовжували жити на цих землях, але в 1947 р. їх вперше розділив надійний кордон між «польською» та «українською» політичними одиницями. Галичани мали погодитись, що росіяни стали найбільшою національною меншиною, а російська мова — мовою влади та культури[450]. Після шести століть правління з Кракова, Варшави та Відня, влада Москви була чимось новим.

Із понад 350 тис. поляків, що в 1939 р. проживали на території колишньої польської Волині, в 1947 р. залишилось, мабуть, лише 7 тис. — таким чином, їх кількість зменшилась на 98%. Із 1,8 млн поляків, що проживали перед війною на території, що стала радянською українською Галичиною, залишилось лише 150 тис. — таким чином, їх кількість зменшилась на 92%. Із 600 тис. україномовних осіб у 1939 р. на значно менших галицьких територіях, що після зміни кордонів стали польськими, в 1947 р. залишилось лише 30 тис. — таким чином, їх кількість зменшилась на 95%. Крім того, під час війни на Волині та в Галичині було знищено майже 97% єврейського населення; на Волині цей показник сягнув 98,5%[451]. Навіть попри найобережніші підрахунки, ці цифри красномовно свідчать про докорінні зміни у складі населення значної частини Європи. «Остаточне Розв'язання», проведене нацистами в 1941–1944 рр., призвело в 1943 р. до українсько-польської громадянської війни, а сталінська політика «евакуації» національних меншин 1944–1946 рр. продовжила її.

Українці пам'ятають про етнічні чистки «польської» влади і згадують, як УПА допомагала їм вижити. Пам'ять про УПА стала головною складовою української ідентичності у повоєнній Польщі. Більшість українців, депортованих з Польщі в 1944–1946 рр., оселилися в Західній Україні. Для них УПА також стала головним інституційним носієм національної ідентичності[452]. Українці, переселені до Радянського Союзу, інколи скаржаться, що українці в Польщі забули про них, оскільки пам'ятають лише 1947 р. і операцію «Вісла»[453]. Вони мають рацію: українське питання не було «розв'язане» лише в Польщі, чи навіть лише в Польщі та Західній Україні. У 1944–1946 рр. до Центральної та Східної України виселили 159 241 особу, визначених як українці. В Західну Україну було переселено 323 858 осіб[454]. Під час проведення операції «Вісла» в межах Польщі було переселено 140 660 осіб, тобто кількісно вона зачепила менше чверті польських громадян, переміщених як українці. До Центральної та Східної України було переселено більше людей, ніж до Західної Польщі, і вони теж мали призвичаюватись до нових умов, але їхнє становище було набагато гіршим.

В той час як українці, що залишились у Польщі, пам'ятали 1947 р., переселені з Волині та Галичини поляки пам'ятали різанину, здійснену українськими партизанами в 1943–1944 рр. Без сумніву, варварські масові вбивства польського мирного населення, вчинені УПА у 1943 р. на Волині і у 1944 р. в Галичині, були чи не найжахливішою сторінкою війни. Ті поляки, яким пощастило врятуватись, зазвичай згадували УПА як банду вбивць. Комуністична влада розосередила вцілілих по всій Польщі, не визнаючи їхньої пам'яті й заборонивши навіть згадувати про втрачені довоєнні території, оскільки ці поляки нагадували про неймовірне національне приниження, якого нація зазнала через крах цивілізаційної місії на Сході — ідеї, що колись була так само важливою для польської національної ідентичності, як ідея «Дикого Заходу» для американської чи ідея «Імперії» для британської.

Українська та польська пам'яті кардинально різняться, вони по-різному описують події і мають різних позитивних і негативних героїв, але