Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Глава 41

Вібродзвінок телефону увірвався в черговий мій сон, сюжетом якого міг би позаздрити касовий бойовик. Вилаявшись, Артем намацав його біля ліжка і, спустивши з нього ноги, відповів.

- А ти ж мені начебто слово давав, - крізь зуби процідив він, послухавши якийсь час сповідь трубки, що доносилася до мене у вигляді шипіння. - Та приїду я.

Відкинув телефон і схилившись до мене, прошепотів:

- Маленька, я поїду не на довго. Повернуся до того, як ти прокинешся.

- Що сталося? - сон як рукою зняло.

- Так Славка прийняли, - знехотя відповів Артем. - Забрати треба ну і...

- Я з тобою, - ввімкнувши лампу, промовила я. І, помітивши його невдоволення, додала. - Дарма не лізтиму, просто в машині посиджу. Раптом знадобитися юридична допомога.

Артем погодився, хоч як не подобалася йому перспектива того, що я зіткнуся з частиною світу «його минулого». До цього моменту подібного не відбувалося, хоч з тим же Славою ми перетиналися і навіть якось відпочивали разом. Він, звичайно, не забув відпустити парочку двозначних коментарів, які були зустрінуті спершу, вбивчим поглядом Артема, а потім пропозицією вийти, після якої став поводитись навіть доброзичливо. І не заправлявся нічим, окрім віскі.

Відновлення їхнього з Артемом спілкування після історії з Мариною сталося, як я зрозуміла, лиш пару років тому. Павло, якому Артем «був зобов'язаний» попросив його вплинути на непутящого колишнього друга, але вийшло що замість цього їх «інтереси» стали спільними. 

Погане припущення, що однією з причин подібного могло бути звістка про моєму весіллі я залишила при собі.

Тепер вони з Артемом спілкувалися набагато рідше. Крім очевидних причин ще й тому, що Артем взявся за те, про що  на початку його просив Павло. Але Славу цілком влаштовував його спосіб життя, який ставав все більш мерзенним, і змінювати його чоловік не збирався. 

А Артем за всі ці місяці не дав ані найменшого приводу думати, що збирається приєднуватися хоч зрідка. Звичайно бували вечори, які ми проводили нарізно. Я - з Кірою, Олею або Ірою, або з усіма трьома, а він з приятелями. 

Найчастіше ними були ті, з ким Артем перетинався у справах, іноді - Слава. З Колею їхня дружба зійшла нанівець саме в ці злощасні пару років через те, що він «втратив надію тягнути його з дна». Сам же Коля закінчив юридичний і вже кілька років служив в поліції. Але у жоден з подібних вечорів Артем не повернувся в неадекватний час і в неадекватному стані, тому горезвісне «минуле» все більше ставало схожим на почуту від нього історію про когось чужого.

Сніжинки, що весело кружляли навколо і легкий морозець створювали якесь казкове відчуття, і воно хоч трохи розвіювало мою тривогу. 

Але рівно до того, як з моменту, коли Артем пішов минула година. Вирішивши порушити дане слово я вже зробила крок у напрямку відділку, але в цей момент дві знайомі фігури вийшли з його дверей. Я прошмигнула назад в машину.

- Ти що мені матуся? – долинув до мене гнівний вигук. - Або татко?

- Реально не тямиш? - Артем різко загальмував від чого Слава в нього врізався. - Ти вбити когось можеш. Або сам вбитися якщо раніше від передозу не загнешся.

- Тебе це раніше не хвилювало.

- Я обдовбаним не їздив! - заревів Артем.

- А решта? Тебе сильно «марнування життя» ї*ало до того, як повернулася ця дівка? Не пам'ятаю якось, щоб ти сильно проти був.

- Тепер все інакше.

- Але скоро стане як і раніше, а знаєш, чому? Вона поностальгує за юністю, а потім зрозуміє, що ти за фактом мало чим від мене відрізняєшся і звалить до кого-небудь типу Камінського або навіть до нього знову. А ти знову жерти почнеш більше за мене. Але знаєш, в чому різниця? Я кайфував, кайфую і буду кайфувати, а ти тікав від реальності і тікатимеш знову, тому, що занадто слабкий, щоб...

Що саме він сказати не встиг, оскільки кулак Артема з усієї сили врізався йому в щелепу. Не втручатися я вже не могла, тому вискочила з машини і встала між ними.

- О, голочка до ниточки, - заіржав Слава, лежачи на снігу.

- У цій голочки хоч ниточка є, а у тебе що? - виплюнула я. - Порожнеча? Повний нуль, як ти сам.

- Наступного разу телефонуй батькові, - дуже страшно долинуло зверху. - або комусь іншому. А мені не смій. Усе!

- Таке вже було, - була глузлива відповідь.

- А я двічі помилок не повторюю, - сказавши це, Артем взяв мене за руку і потягнув до машини. За кермо сіла я. 

У дзеркалі заднього виду ще якийсь час було видно як Слава нерівною ходою віддаляється в протилежну сторону. А за одинадцять днів він загинув.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно