Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

   Настрій в Даринки був те, що треба. Вона лежала на другому ярусі в купе потягу і тихенько реготала з розповідей Тімохи про його війну з сестрою. 

— Але остання її витівка це просто…понакладала мені сирих яєць в кросівки. Я взуватися аж раптом чую щось хрусь, витягую ноги…фу, Даринко. Це просто фу. Змінив носки на чисті. Ті вимазані звісно між її одяг запихав. Але ти слухай далі, взуваю інше взуття, а там такий же самий сюрприз, ледь босий на пари не пішов. Бабуся потім довго горланила куди це всі яйця позникали, то я їй наочно показав і розказав. Навіть не треба було вигадувати для Ольки покарання, бабуся сама все організувала. 

— Ой, Тімоха, нащо ти сестричку підставив? — сміялася Даринка. — Це все звісно дуже весело, але закінчуйте ту свою війну. А то бабусю серце схопить від ваших ігор. 

— Ти така добрячка, Даринко. Кажу тобі Олька таки хитрюща, всі мене безголовим називають, але повір моя сеструха зовсім обезбашена. 

— Так, Тімоха покладаю на тебе завдання поїхати сьогодні на ринок і купити їй бісеру! Мені нічого можеш не купувати, бо я тебе знаю, купи своїй сестричці та помиріться нарешті. Ради мене, чув?

— Та чув, Даринко. То ми з нею так дуркуємо. Але вона перша почала!

    Даринка їхала в потязі під мелодію стукоту коліс. Дивилася в вікно, за яким починався ранок. Небо потрохи біліло. Темрява відступала, даючи владу для ранку. Дівчина думала про Тімоху. Досі пригадувала його веселі розповіді й тихенько реготала в подушку. Думала про його веселі очі та сумні тітки Орисі. Не могла не хвилюватися з цього приводу. Від коли дізналася, про те, що Тімоха скоро стане сиротою серце почало тривожно боліти за парубка. Вона пам'ятала той день, коли хлопцю сказали, що батько помер. На перший погляд, здавалося, що він добре тримався. Але саме вона бачила його вразливого. Він був у відчаї, приїхав до неї на велосипеді й довго плакав в неї на колінах. Дуже довго плакав. Вона гладила його по плечах, спині, голові, а він лиш сильніше до неї притискався. Їй тоді теж невимовно боліло разом з ним. Вони були близькими з дитинства, але від тоді наче ще більше зблизилися. Наче їхні душі зрослися і стали одним цілим. Принаймні для неї так все і було, а для нього? Важко сказати…Але душі це не серце. Зараз він кохає іншу і вона це відчуває. Тому Дарина одразу налаштувала себе на те, що вона буде поруч і цього разу, вона, а не та інша, лікуватиме його душу. Вона. Триматиме його руку і стоятиме поруч. Вона витягне його як і тоді і він знову жартуватиме і буде посміхатися. Знову. До неї, для неї. 

                           ….

— Куди збираєшся з самого ранку? — запитала бабуся Катерина Тімоху. — Маньку доїти? 

— О, ні бабуню. Це задоволення я залишу для вас, — розсміявся він. — Я йду Даринку зустрічати.

— І то треба Тимофію. Ти скажи но мені, у вас з нею все серйозно? 

    Тімоха не зовсім зрозумів бабусине запитання, тож вирішив як завжди віджартуватися.

— В Даринки серйозні форми, хіба можна тут говорити про щось несерйозне? — підморгнув він. 

Катерина несхвально похитала головою. 

— В тебе нічого не допитаєшся, телепня. Треба з Даринкою переговорити.

   Тімоха не розуміючи пожав плечима і пішов. В голову прокрадалися всякі думки, але він їх відганяв періодично струшуючи головою. Був початок весни, тож сніг помалу танув. Тімоха знову змушений був забути про велосипед, бо всі дороги в селі розвезло і скрізь було страхітливе болото. Довелося їхати маршруткою. Коли він прибіг на вокзал, Даринка якраз виходила з поїзда. 

— Привіт, — біг він їй на зустріч махаючи рукою. 

— Привіт, Тімоха, — сказала Дарина віддаючи йому сумки.

— Ну і як це називається? — зиркнув на неї з під лоба він, — Я чекав на обійми, а ти мені свої сумки втюхала. 

— Неси давай, — підпихнула його за плечі Дарина. — А чого велосипеда не взяв?

— Щоб ти мені його своїми сумками поломила? — розсміявся він. — Угу,  а хто новий мені купить? Тата немає вже, — сказав якась сумно.

Дарині стало гірко на душі. 

— А що це моя бабуся думає, що ми зустрічаємося? — несподівано запитав.

Дарина перелякано забігала очима.

— З чого ти взяв таке? 

— Так вона мені сьогодні прямим текстом таке заявила!

Даринка ніяковіючи прикусила губи. Доведеться одну брехню покривати іншою. 

— Це я її сказала, — посміхнулася. — Ти ж не проти мені підіграти? Це тимчасово, щоб мама від мене відчепилася…

— Та ні, — пожав Тимофій плечима, — Але…

— Це ненадовго, — перебила його Даринка. — Потім я щось вигадаю.

— Ну добре мала, — всміхнувся Тимофій до неї. 

Вони сіли в маршрутку, де і так було мало місця. Люди давили зі всіх сторін, а Тімоха давив їх сумками, Даринка Тімоху своїми формами.

— Якщо що мені не страшно падати, твої парашути мене врятують, — реготав він.

— Зато твій язик колись тебе погубить, — випалила дівчина червоніючи. 

— Поки що він мене лиш рятував, — всміхнувся він до неї. — Ти чого це до мене так притискаєшся? 

— Я? — здивовано глянула на нього дівчина, — Це люди мене підпихають, — говорила червоніючи. 

— А твої форми підпихають мене на якусь нещасну тітку, а я знаєш не горю бажанням приземлитися саме на неї, націлений на тебе падати, — жартував він. 

— Значить тримайся міцніше, щоб не впасти!

— Цікаво чим, у мене руки твоїми сумками зайняті. Треба, щоб ти однією рукою трималася, а іншою тримала мене. 

     Дарина зиркнула на нього поглядом, що спопеляв, але таки взялася за поручень однією рукою, іншою схопила його за куртку. 

— Тримати саме мене надійніше ніж просто мій одяг, — всміхнувся Тімоха дивлячись на неї.

— Ти чого це на мене постійно вилуплюєшся? — буркнула дівчина.

— А куди ж мені ще дивитися? Ми ж строїмо один навпроти одного. Та й до того ж твої великі груди закривають весь горизонт. 

    Дарина закотила очі, зиркаючи на тітку позаду Тімохи. Та теж дивилася на інший горизонт, що був ззаду Тимофія, і схоже вона й не проти була, щоб такий приземлився на неї. Дарина повторно закотила очі.