Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ні Маркс, ані Ісус»
Водночас із соціал-демократом і лібералом в Ревелі жив анархіст, який підправляв і пом’якшував першого, і найбільше це помітно в книжці «Ні Маркс, ані Ісус» (1970), яка є такою ж забавною, як і зухвалою. У ній стверджувалося і було підкріплене показовими прикладами, що найважливіші прояви суспільного та інтелектуального бунтарства в сучасному світі відбулися без лівих політичних партій і не в соціалістичних країнах, а в цитаделі капіталізму, якими є Сполучені Штати і Велика Британія. Революція, склеротизована в «революційних» партіях і державах, лишається живою, казав Ревель, завдяки громадським рухам, наприклад, молодіжним, які в індустріальних країнах радикально оспорюють інституції, які вважалися недоторканними — родину, гроші, владу, мораль, — і політичному пробудженню жінок і культурних та сексуальних меншин, які борються за те, щоб їхні права поважали, а тому мусять підважувати підвалини, на яких уже не одне сторіччя тримається суспільне життя.
У тому, що стосується проблеми інформації, аналіз Ревеля також був завжди правильним — як тоді, коли він стверджував, що «великою битвою кінця ХХ сторіччя, тією, від якої залежать результати всіх решта, є боротьба з цензурою». Коли в суспільстві чи в будь-якій інституції втрачається можливість вільно висловлювати свої думки, все починає загнивати, стверджував він. Зникає не лише критика, без якої будь-яка система чи суспільний організм впадає в параліч і розкладається; ця деформація сприймається індивідами як стратегія виживання і, як результат, на всякій діяльності (за винятком хіба що суто технічної) позначається та сама вада. Врешті-решт саме цим, стверджував Ревель, пояснюється криза лівих у світі: вони втратили досвід свободи — і не лише внаслідок придушення, якого вони зазнавали від зовнішнього противника, але й тому, що прийшли до самогубного переконання, що ефективність несумісна зі свободою. «Будь-яка влада є чи стає правою, — писав він. — Лівою її робить контроль, який здійснюється над нею. А без свободи контролю нема».
«Як гинуть демократії»
Книжкою, якою після «Тоталітарної спокуси» Жан-Франсуа Ревель здобув у світі найбільший авторитет, був есей «Як гинуть демократії» (1983) Я читав її в перервах конгресу журналістів у Картахені, що в Колумбії. Аби мені не перешкоджали, я ховався під одним із тентів на готельному пляжі, які надавали йому бедуїнського вигляду. Одного дня хтось мені сказав: «Ви читаєте цю новоявлену Кассандру?» То був професор Стенфордського університету, який незадовго перед тим читав «Comment les démocraties finissent». «Вона мене настільки пригнітила, що мені тиждень снились кошмари, — додав він. — Та насправді відірватись від неї неможливо».
Так, неможливо. Як тоді, коли школярем на уроках математики я читав Верна і Сальґарі, значну частину засідань того конгресу я провів, заглиблений в аргументацію Ревеля, прикриваючи книжку ксерокопіями виступів. Я продовжував її читати під час безконечного трансатлантичного рейсу в літаку, який доправив мене в Лондон. І дочитав, коли літак приземлявся. То був сонячний ранок, і англійські поля між аеропортом Гітроу і Лондоном здавалися зеленішими й цивілізованішими, ніж будь-коли. Прибуття в Англію породжувало в мене (до Брекзиту) відчуття спокою і впевненості, прийнятності життя, ніби я ступаю на землю, де, попри проблеми і кризи, субстрат суспільної гармонії і солідарності дозволяв інституціям працювати, а таким словам, як «дотримання закону», «особиста свобода», «людські права» надавав змісту і сенсу. Чи було все це приречене зникнути у більш-менш близькому майбутньому? Чи стане завтрашня Англія тим царством брехні й жаху, яке Орвелл описав у «1984»?
Читач книжки «Як гинуть демократії» виринає з її сторінок із враженням, що — хіба що в ліберальних країнах станеться така ж радикальна, як і неймовірна зміна — незабаром ця «коротка перерва» завершиться, закінчиться ця «випадкова пригода», якою, либонь, була демократія в еволюції людства, і що жменька країн, які скуштували її плодів, знову перемішаються з тими, які так і не вийшли з ганьби деспотизму, що супроводжує людей споконвіку.
Новоявлена Кассандра? Ревель, спадкоємець тієї традиції полемістів та іконоборців, утіленням якої були енциклопедисти, писав вишукано, аргументував солідно і зберігав жвавий інтерес до того, що діється в решті світу, — це було головною особливістю інтелектуального життя у Франції, яку багато сучасних французьких інтелектуалів, на жаль, втратили. У цьому есеї дивувала точність згадок про Латинську Америку, те, як добре були задокументовані приклади Венесуели, Перу, Домініканської Республіки, Куби і Сальвадору. Всі книжки Ревеля були неортодоксальними; але в «Як гинуть демократії» окрім сили переконання, іронії та проникливого аналізу було те, чого не мали інші: вражаючий песимізм.
Тезою цієї книжки є те, що радянський комунізм практично виграв війну в демократичного Заходу, підточуючи його психологічно і морально шляхом інфільтрації шкідливих бактерій, які, спершу паралізувавши, змусять його впасти, як стиглий плід. Відповідальність за цей процес, на думку Ревеля, лежить на самих демократіях, які через апатію, неусвідомлення, легковажність, боягузтво чи сліпоту безвідповідально допомагали своєму супротивнику копати собі могилу.
Ревель картографував вражаюче зростання радянського домінування в Європі, Азії, Африці та Латинській Америці і те, що він вважав незворотною прикметою цього просування. Щойно країна потрапляє в зону впливу СРСР, західні держави, — казав він, — освячують це як щось остаточне й непорушне, зовсім не беручи до уваги думку мешканців країни, про яку йдеться. Чи хтось у Вашингтоні або Лондоні наважився б на початку вісімдесятих говорити про «звільнення» Польщі, аби його не вважали птеродактилем, який намагається своїми провокаціями проти СРСР наблизити ядерну війну? Натомість Москва не почувалася зв’язаною такими сумнівами. Її політика, спрямована на те, аби допомогти країнам «звільнитися» від капіталізму, була послідовною, сталою, не обмеженою жодною внутрішньою опозицією й обирала різну тактику. Пряма військова інтервенція, як в Афганістані; непряма інтервенція за допомогою кубинських чи східнонімецьких сил, як в Анголі чи Ефіопії; військова, економічна і рекламна допомога, як у В’єтнамі та країнах, де відбувалися партизанські й терористичні процеси — байдуже, якого ідеологічного спрямування вони були, однаково служили глобальній стратегії СРСР.
По завершенню
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик племені, Маріо Варгас Льоса», після закриття браузера.