Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Але в цій книжці є не лише сувора критика сучасних філософів, а також і панегірики. Наприклад, Сартру за його книжку «Буття і ніщо», яка, на думку Ревеля, є глибокою рефлексією, позначеною великою умоглядною відвагою. І Фройду, якого він зображує як войовничого борця супроти певних психоаналітиків, зокрема Жака Лакана, який, на його думку, ґротескно заплутує ідеї Фройда і використовує його, аби звести самому собі марнославний пам’ятник. Утім, несправедливими є його суворі докори Клодові Леві-Стросу, чию книжку «Елементарні структури спорідненості» Ревель оспорює, звинувачуючи її автора в тому, що він хоч і добрий психолог, але з погляду соціології нічого не привніс у знання про примітивну людину. Це твердження він поширює на увесь комплекс досліджень марґінальних суспільств, що їх здійснив Леві-Строс, арґументуючи, що, звівши весь аналіз до опису примітивного менталітету, зосередившись на його психологічному внутрішньому світі, той знехтував дослідженням найважливіших із соціального погляду речей: чому інституції традиційного суспільства мали визначений характер, чому вони так відрізнялись між собою, які потреби задовольняли ритуали, вірування та інституції кожної общини. Праця Леві-Строса була ще не завершена, коли Ревель написав свій есей, і, можливо, його оцінка великого антрополога була б іншою, якби він мав ширше уявлення про його роботу.

У 1971 році з нагоди перевидання есею «Навіщо філософи?» Ревель написав розлогий пролог, в якому зробив огляд того, що діялось в інтелектуальній сфері Франції у попередні одинадцять років. Він не вніс жодних коректив у те, що написав 1957 року, навпаки: знаходив у модному на той час структуралізмі ті самі хиби і крутійство, які він викривав в екзистенціалізмі. Свою найрізкішу критику він адресує Альтюссеру й Фуко, особливо останньому, який став дуже популярним, після того як опублікував книжку «Слова і речі» і заявив, що «Сартр є людиною ХІХ століття», і чиї гучні заяви («гуманітарних наук не існує» і «можна передбачити близький кінець людини, цього недавнього винаходу») так подобалися завсідникам bistrots на бульварі Сен-Жермен. (Невдовзі він кидатиме каміння в поліціантів і заперечуватиме існування СНІДу).

У цьому тексті Ревель застерігає, що модні течії — починаючи від перебіжного вогню нових філософів по гуманізму — зводять філософію до рівня штукарства й езотеризму, що схожі на різновид самогубства. Але найсаркастичніший гумор Ревеля породжує дивний союз, який склався між політичним снобізмом — іншими словами, марксизмом чи, що ще гірше, маоїзмом — і найбільш вигадливими спекуляціями «теорій», які без упину створювали літератори структуралістської течії, яка охоплювала стільки дисциплін і жанрів, що вже ніхто не знав, про що вони пишуть. У цьому попереду всіх був журнал «Tel Quel», чий дух-покровитель, хитромудрий Ролан Барт, відкриваючи свої лекції в Колеж де Франс, пояснив, що «мова є фашистською». Аналіз спеціального випуску журналу «Tel Quel», який робить Ревель, висміюючи претензії послідовників Барта і Дерріди на те, що їхні літературні теорії та лінґвістичні експерименти прислужаться пролетаріатові для розгрому буржуазії в битві, в якій вони зійшлись, є забавним і нищівним.

У повній узгодженості з критикою, яку висловлював на адресу своїх колег-філософів, Ревель завжди намагався поєднати інтелектуальну точність з ясністю викладу. У цьому він пішов навіть далі, ніж його друг та учитель Реймон Арон, від якого він перейняв обов’язок бути великим захисником ліберальних ідей в країні в той історичний момент, коли «опій інтелектуалів» (як Арон називав марксизм) полонив французьких мислителів. Усі без винятку книжки Ревеля є доступні більш-менш освіченому читачеві — попри те, що в деяких із них йдеться про вкрай складні питання, наприклад, теологічні доктрини, академічнаполеміка про філологію чи естетику, наукові відкриття або мистецькі теорії. Він ніколи не вдавався до спеціалізованого жаргону і не плутав неясність з глибиною. Завжди був зрозумілим і ніколи не був поверхневим. Те, що він добився цього у своїх книжках, вже є заслугою; а ще більшою те, що таким був основний тон сотень написаних ним статей у виданнях, в яких він протягом пів сторіччя щотижня коментував сучасні події — «Нувель Обсерватер», «Лекспрес» (де він був головним редактором) і «Ле Пуен».

Соціаліст і ліберал

Намагаючись підірвати його авторитет, недоброзичливці часто оголошували його консерватором. Він ним ніколи не був. Замолоду Ревель був активним соціалістом, тому різко виступив проти П’ятої республіки генерала де Голля («Le Style du Géneral», 1965) і ще 1968 року у своєму безжальному есеї «Lettre ouverte a la droite» кинув виклик реакційній Франції. За рік до того він висувався кандидатом у депутати від партії Франсуа Міттерана. Все життя був атеїстом і антиклерикальним республіканцем, суворим цензором догматичного духу в усіх Церквах і особливо католицькій, захисником світськості й раціоналізму, успадкованих від епохи просвітництва; на цю тему він детально, мудро і з гумором говорить у своїй книжці-полеміці із сином Метью, буддистським монахом і перекладачем Далай Лами: «Le Moine et le Philosophe» (1997). Серед різновидів лібералізму Ревель завжди віддавав перевагу тому, що був ближчий до анархізму, хоча й не впадав у нього, на що вказує його зухвала заява на початку його мемуарів: «Терпіти не можу родину — як ту, в якій народився, так і ті, які сам створив».

«Тоталітарна спокуса»

Він жив у полеміках. Один з великих скандалів спричинила поява «Тоталітарної спокуси» (1976), яка переконливо підтвердила — за допомогою доступних всім на світі даних, які, однак, ніхто в світі доти не завдав собі труду розглянути — такий несподіваний висновок: головною перешкодою для перемоги соціалізму на планеті є не капіталізм, а комунізм. Йшлося про дуже надихаючу книжку, бо, попри те, що в ній безжально критикувалися комуністичні країни та партії, вона не створювала враження реакційного есею на підтримку консерватизму, а навпаки: то було намагання переорієнтувати у правильному напрямі боротьбу за поступ справедливості й свободи у світі, битву, яка збилася з дороги і забула про свої цілі радше через внутрішні вади лівиці, ніж через могутність і спритність супротивника.

Найбільше на роздуми наводять у Ревеля ті моменти, коли він вдається до операції, в якій є дещо мазохістське: самокритики вад і болячок, яким лівиця дозволила розвинутися в себе, доки інтелектуально не закостеніла; її захоплення диктатурою, сліпота до витоків тоталітаризму, комплекс меншовартості перед комуністичною партією, її нездатність складати соціалістичні проекти, які б відрізнялися від сталінської моделі.

Попри деякі песимістичні сторінки, книжка Ревеля несла конструктивний меседж, намагалася представити реформізм як найкоротший і найлегший шлях для досягнення революційних соціальних цілей і захисту соціал-демократії як системи, яка на практиці довела свою спроможність одночасно розвивати економічну й суспільну справедливість і політичну демократію. Це книжка, читання якої у сімдесяті роки пішло нам