Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Жан-Франсуа Ревель (1924–2006)

Цінним внеском сучасної Франції в царину ідей були не структуралісти, не деконструкціоналісти і не «нові філософи», більш ефектні, ніж змістовні, а політичний журналіст та есеїст Жан-Франсуа Ревель. Його книжки та статті, розсудливі й іконоборчі, оригінальні й ущипливі, були ковтком свіжого повітря серед стереотипів, упереджень та умовностей, які задушили сьогочасні політичні дебати. Своєю незалежністю, вмінням уловити, коли теорія перестає відображати життя і починає йому зраджувати, своєю відвагою протистояти інтелектуальній моді та систематичним захистом свободи у всіх сферах, де вона під загрозою чи зведена нанівець, Ревель наводить на думку про Альбера Камю чи Джорджа Орвелла наших днів. Як і вони, він у своїй боротьбі також лишався доволі самотнім і не знаходив розуміння.

Як і в випадку автора «1984», найрізкіша критика Ревеля була спрямована в бік лівих, попри те, що значну частину свого життя він був соціалістом, і від них же він терпів найгірші нападки. Відомо, що найбільшу ненависть у політичному житті породжує найближчий родич. Бо якщо хтось і заслужив по праву звання «прогресиста» в інтелектуальній сфері, нині таке проституйоване, то саме він, чиї зусилля були спрямовані на те, щоб усунути ментальні кліше та шаблони, які заважали сучасному політичному авангарду зрозуміти суспільні проблеми і запропонувати для них рішення, які були б водночас радикальними та здійсненними. Для виконання цього завдання зі злому Ревель, як і Орвелл в тридцяті роки, вибрав відносно простий підхід, який, однак, у наші дні з мислителів мало хто практикує: повернення до фактів, підпорядкування вимисленого пережитому. Визначати, залежно від конкретного випадку, обґрунтованість політичних теорій нині є чимось революційним. Бо поширилась традиція, без сумніву, найбільша перечіпка сучасної лівиці, яка є цілком протилежною: встановлювати природу фактів, виходячи з теорії, що зазвичай веде до їх спотворення, аби вони збігалися з останньою. Нема нічого абсурднішого, ніж вірити, що істина сходить з ідей на людські вчинки, а не вчинки живлять істиною ідеї, бо результатом цієї віри є розрив між одними і другими, а саме це в епоху Ревеля (зокрема в країнах так званого третього світу) було найхарактернішим для лівих ідеологій, які зазвичай особливо вражали своєю дикою нереальністю.

Факти Ревеля цікавили більше, ніж теорії, які він без жодних вагань спростовував, якщо вважав, що вони не підтверджені фактами. Мабуть, політичне відчуження, в якому ми живемо, є дуже глибоким, якщо той, хто лише привносив здоровий глузд у міркування щодо суспільного життя — бо саме цим є вперте прагнення випробовувати ідеї на міцність конкретним досвідом, — здавався інтелектуальним терористом.

«Навіщо філософи?»

Народився він у 1924 році в Марселі і задовольняв усі вимоги, які у Франції провіщають блискучу академічну кар’єру: École Normale, вчений ступінь з філософії, участь у русі опору під час нацистської окупації. Викладав у французьких інститутах у Мехіко і Флоренції, де опанував іспанську та італійську — дві з п’яти мов, якими володів досконало. В його офіційній біографії сказано, що його першою книжкою була «Pourquoi des philosophes?» (1957) («Навіщо філософи?»), та насправді перед тим він опублікував роман «Histoire de Flore», який через надмірну самокритику ніколи не перевидавав. Той есей і його продовження, що побачило світ через п’ять років, «La Cabale des dévots» (1962), явили світові потрясаючого памфлетиста на зразок Вольтера — освіченого й войовничого, іронічного й афористичного, в якого багатство ідей і непокірний дух проявлялися у вишуканій і часами пломенистій прозі. Вже понад півсторіччя після появи ця книжка не втратила злободенності, яка, можливо, навіть посилилася, бо деякі з постатей, проти яких у ній виступали, як-от Гайдеґґер, Жак Лакан чи Клод Леві-Строс, згодом стали недосяжними інтелектуальними еталонами.

Як сам він згодом скаже, книжка «Навіщо філософи?» була бурхливим прощанням Ревеля з філософією. А також із французьким університетом і його викладачами гуманітарних наук — іншою його мішенню, — яким він дорікав за те, що вони плетуться у хвості американських та німецьких університетів, занурені в летаргію через кумівство і все незбагненнішу й банальнішу риторику. Ця книжка витягла Ревеля з академічного світу, в якому він, либонь, животів би, відірваний від сучасності, і перетворила на блискучого журналіста й політичного мислителя, яким він стане. Його статті та есеї, поряд з працями Раймона Арона, були взірцем ясності розуму в другій половині ХХ століття, коли у Франції майже абсолютно домінував марксизм та його варіанти, якому вони обидва протистояли в ім’я демократичної культури. На зміну їм не прийшов ніхто, а без них французькі газети й журнали здаються збляклими і посмутнілими.

Тепер у слові «памфлет» є деякий присмак скандалу, вульґарного, недоладного й образливого тексту, однак у XVIII столітті то був творчий жанр високого рівня, до якого вдавалися найуславленіші інтелектуали, щоб виставити на загальний огляд свої розбіжності. Серед тисячі справ, якими займався Жан-Франсуа Ревель, є видання у нонконформістському видавництві Жана-Жака Повера серії під назвою «Libertés», через яку продефілювали Дідро, Вольтер, Г’юм, Руссо, Золя, Маркс, Бретон і багато інших. У цю традицію вписуються багато книжок Ревеля, наприклад, «Навіщо філософи?», яка є зведенням рахунків із сучасними йому мислителями і власне філософією, яка, як стверджується в цьому есеї, через наукові відкриття, з одного боку, і брак польоту, ориґінальності та обскурантизм сучасних філософів, з іншого, стає все менш зрозумілою. Ревель знав, про що говорить, він добре знав класичних греків, як видно з його чудової «Histoire de la philosophie occidentale» (1994). Уся книжка пересипана відмінностями між тим, що означало «філософствувати» в Греції Платона й Арістотеля чи в Європі Лейбніца, Декарта, Паскаля, Канта і Геґеля, і тим скромним і вузькоспеціалізованим заняттям, що часто граничить з лінґвістикою, яке узурпувало її назву в