Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

І знову сідає сонце, і знову Ліна тривожно озирається, перш ніж залізти в диліжанс. Я з останніх сил утримую на обличчі безтурботний вираз та усміхаюсь їй на прощання. 

Вона напевно відчуває, що щось не так, отже, завтра не уникнути запитань. Втім, мій настрій можна буде пояснити перспективою розслідування умов зникнення Себара, а не тим, як раз по раз болісно стискається серце від будь-якої думки про вечірнє чаювання наодинці з Ліамом.

До якого справа не доходить. Адже тільки-но диліжанс ховається з виду, як невиразне передчуття небезпеки змушує мене застигнути на місці, тривожно окидаючи поглядом околиці.

Причина тривоги виявляється швидко. Двійко вершників, що неспішно завертає на під'їзну доріжку до маєтку. Примружившись та прикривши долонею очі від сонця, що от-от сховається за обрієм, я вдивляюсь в незваних гостей.

Чоловік і жінка у дорожньому одязі їдуть верхи на чорних конях.

Закушую губу від хвилювання. Чоловік здається мені до неприємного знайомим. Чорне вбрання, кремезна статура з вельми рельєфними м'язами, довге трохи хвилясте волосся темним водоспадом розсипане по плечах і майже досягає талії.

Жінка мені не знайома. Перше, що привертає увагу в її зовнішності — вогняно-руді кучері, також вільно розпущені, кінчиками пасм майже досягають сідла. Брючний костюм на кшталт чоловічого — в столиці за таке вже би тричі перемили кістки. Тендітна статура. Усміхнена, з цікавістю роззирається навкруги.

Зовсім не схожа на божевільну, як зазвичай описують демонологів. Доволі мила дівчина, на перший погляд, приблизно мого віку, можливо, трохи старша.

Кликати Ліама, щоб розмовляв з ними?

Здоровий глузд вимагає цього. Але гордість наполягає на тому, що і я тут — господиня, тому цілком здатна самостійно прийняти будь-яких гостей, якщо вони прийшли з миром.

Тому не вигадую нічого кращого, ніж терпляче очікувати, внутрішньо завмираючи від тривоги, доки чорні коні неквапливо дістануться самого ґанку маєтку.

— Вітаю, — вирішую заговорити першою, щоб захопити ініціативу в розмові. Маги вони чи демони, чи ще хто — але я тут хазяйка, тому за правилами маю привітатись перша.

— І вам доброго вечорочка, — цілком доброзичливо відповідає рудоволоса дівчина. Я мимоволі помічаю, що ліве око у неї трохи косе. І сіро-зелене, на відміну від блакитного правого. — Гарний у вас маєток.

— Дякую, — з неквапливим кивком приймаю комплімент. — Нещодавно тут оселилась.

— Не продасте? — хитро примружившись, запитує незнайомка.

— Ні, — ввічливо усміхаюсь у відповідь.

— Прикро… — зітхає дівчина. Її смуток виглядає цілко щирим, але одразу поступається місцем усмішці. — Отже, будемо сусідами. 

Краєм ока спостерігаючи за її супутником, я не можу не відмітити, що весь цей час він просто мовчки дивиться на мене і не робить жодної спроби взяти участь у розмові.

— Будемо, — усміхаюсь у відповідь. — Я — Ерзебетта Арід-Латойр.

— О, — тонкі брови незнайомки здіймаються вгору. — Чула про вашого чоловіка. Що він загинув за дуже підозрілих обставин.

— Так, на жаль, — рівно відповідаю і ледве не додаю за звичкою, що я до цього не причетна. Ще б перед ними мені виправдовуватись.

— Вдовиця артефактора, наречена привида-некроманта. Цікаво, — несподівано видає чоловік.

Від його рокотливо-глибокого голосу з вкрадливими нотками шкірою пробігають мурашки.

Стривай-но… Що значить — наречена?

Відкладаю цю думку на потім, щоб зосередитись на розмові.

— А ви, мабуть… — витягаю з глибин пам'яті згадане Ліамом ім'я. — Айріналь?

— Вірно, — радісно усміхається вона. — Айріналь Кель, можна просто Айрін, до ваших послуг, — вона робить жартівливий напівуклін прямо в сідлі. — А це, — вона вказує на чоловіка, — Ашльхелор, можете звати його просто — Хел.

Гаразд, якщо вона настільки націлена на товариські стосунки, нехай буде так. Поки що Айріналь здається цілком приємною і не викликає відчуття небезпеки, на відміну від свого супутника.

— Що ж, тоді я — Ерза. Рада знайомству, — прихильно киваю. — Хочете чаю? У мене якраз є свіжа м'ята, — при цих словах мій погляд мимоволі перекидається на демона. Той тонко усміхається самими куточками губ та примружується у відповідь.

— Від чаю не відмовимося. Але ж ви знаєте, кого запрошуєте в гості? — цього разу її голос лунає доволі зловісно.

— Я… живу з привидом некроманта, — мило усміхнувшись, переводжу погляд з демона на демонолога. — Тому — так, знаю. Моє запрошення в силі.

Краєм погляду помічаю, як чоловік м'яко і майже безшумно зістрибує зі спини свого коня, після чого тягнеться до дівчини. Та граційно перекидає ногу через сідло і наступної миті опиняється в руках свого… демона.

— Ви на диво неупереджені, як для дружини артефактора, — з цими словами Айрін легко піднімається сходами та зупиняється переді мною, сходинкою нижче — і наші обличчя опиняються на одному рівні. Її легка манера спілкування спонукає мене підтримувати відповідний тон.

— Це був нетривалий шлюб, — саркастично усміхаюсь і торкаюсь рукою вхідних дверей. — Перепрошую, коней нема кому забрати, — додаю до свого голосу винуватих ноток, — прислуга вже поїхала ночувати до міста. Побоюються привида.

— Та нічого, ми до ґанку прив'яжемо, якщо можна, — променисто усміхається дівчина. Я мимоволі зауважую, що у неї дуже приємна усмішка. — Щоправда, можуть поруччі погризти, — задумливо зауважує вона, окинувши поглядом предмет обговорення.

Тільки зараз я звертаю увагу, що коні у них… Незвичайні. У цих тварин суцільно чорні очі.

— Погризуть — так і буде. Все одно збиралась робити ремонт, — щоб не видати свого збентеження, я штовхаю стулку вхідних дверей та першою заходжу в зал. Ляскаю в долоні, і водоспад світла зі стелі розганяє тіні, що приховалися по закутках просторого холу. — Прошу на другий поверх, — вказую гостям на майданчик, — зараз принесу чай.