Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

І ось, неначе як за сигналом, птахи піднялися у повітря і розлетілися в різні боки.

- Дивно, - хекнув брат. - Ворони зазвичай тримаються разом. Ходімо. 

І я знову відчув той самий гарячий дотик до мого обличчя. Наче чиєсь вогняне око ковзало по мені, не зігрівало, але намагалося заглянути всередину. Від того все волосся на тілі стало дибки, а дрижаки розміром з коня, проскакали по шкірі.

Тільки згодом до мене дійшло, що один із воронів полетів за нами. Я несвідомо напружився. Щось у ньому було неправильне, але що саме - я не второпав. Втім, птах легко дужав негоду і долав пориви злющого вітру на раз-два.

Брат наче не зважав на птаха і я вирішив вчинити так само. Як тому захотілося нашої компанії - то ми нічого не мали проти, еге ж?

- Сподіваюся, він не наведе на нас вовків, - зауважив Родосвіт трохи згодом, виглядаючи птаха спідлоба.

- А він може? - не повірив я і кинув погляд на птаха. Той, як мені здалося, трохи самовдоволено кружляв над нами. То залетав уперед, то повертався до нас. 

- Він наче вказує шлях. Може, хоче відвести кудись, - вагався Родосвіт. І дійсно, ворон потроху відлетав у бік від головного шляху. Брат подивився на мене. І насуплено відказав:

- Здається, я знаю куди саме він нас хоче відвести. Гм, я гадав що Беата не знається на чарах.

- То це вона послала за нами птаха?

- Я вже нічого не знаю…Це може бути спостерігач Колодара. Тоді, нам краще б звернути його маленьку шийку та й потому.

Брат застиг на місці, зважував всі за і проти. Тим часом вітер дужчав, забирався під кожухи, морозив й без того зледеніли кінцівки. Ворон теж не вгамувався і навіть посміливішав: підлетав до нас з братом і щосили хапав дзьобом за шапки.

- Схаменися, тварюко! Що то з тобою?! - брат відмахувався від птаха, проте той з легкістю уникав зіткнення з Родосвітовою рукою і не припинив нападати на нього.

- Що робитимемо? Родосвіте? - ворон підлетів до мене і вмостився на плечі. Я подивився на брата: скуйовджений, розлючений, він недобре зиркав на птаха. Проте швидко здався:

- Здається, в нас небагатий вибір! А най ті качка копне! Ходімо за ним!

Ми попростували за вороном і, на наш подив, трохи глибше в лісі виявилася нічогенька стежка. Тільки повністю засніжена, наче нею ніхто вже давненько не ходив. Хоча, з такими снігопадами, занесло б й більш навантажений шлях. Йти виявилося недалеко, за пів тіні ми вийшли до високого пагорбу, на вершині якого ледь тримался під вітровієм дерев’яна башта. Навколо було ані душі і, здавалося, у башті теж нікого не було. 

- Що це за місце?

- Одна з сигнальних башт Прешену. Біля всіх великих міст Склавіни є такі. На випадок…на різний випадок. Але щось не так…тут. Тут нікого нема. 

Тим часом ворон вже злетів на саму верхівку башти, туди, де мали запалювати сигнальні вогні. Нам не залишилося нічого іншого, як теж піднятися туди. Вітер гундосив у башті, розгойдував її, і було трохи не по собі підніматися на саму верхівку.

- Нічого не залишили, нічого. Наче це місце не просто покинули, а вирішили ніколи не повертатися сюди, - зауважив Родосвіт, як ми піднімалися вгору.

Я мав визнати, брат був правий. У башті було порожньо. Ні заготовлених дров, ні провізії для спостерігачів, і жодних ознак людей. Нічого.

Родосвіт обережно виглянув з віконця башти, яке вказувало на північ. Я зробив те саме і завмер, вчепившись у брата, аби не вітер не викинув назовні, але не побачив нічого крім нескінченного лісу попереду, і краєшку шляху до Прешену трохи праворуч - звідки ми прийшли.

- Це дивно. Це більше ніж дивно. Це підозріло. Краще ходімо звідси.

- Що дивно? Що ти бачиш?

Брат виглядав більш ніж спантеличено, коли відповідав: 

- Те містечко, про яке згадувала Беата, Баштівець, має бути ось там, - він вказав на ліс трохи північніше. Ті, хто наглядає за такими баштами, зазвичай живуть неподалік. 

- І?

- І я не бачу диму. Звідси ми мали б побачити димок з домівок. Хто ж не буди топити у такий собачий холод.

Він відійшов подалі від відкритого простору, яким носився вітер, постояв замислено ще кілька хвилин, а потім скомандував усім нам - бо ворон досі сидів на бильцях одного з вікон башти, зовсім поруч зі мною:

- Ходімо, перевіримо що там.

- Але ж…Прешен?

- Зачекає, до заходу сонця ще є час.

Баштівець виявився зовсім крихітним поселенням, розташованим прямо посеред лісу. Ми промайнули повз зруйнованої вже давненько пасіки і ступили до кривої вулички селища. Це виявилося непростим завданням: товстий шар снігу лежав неушкодженим скрізь, де бачило око.