Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— В такому разі не будемо позичати розуму в Крапоткінів. Там для нас школа! — Він навіть не є певний, чи це західня стіна, але має на увазі захід.

Обмірковують безліч комбінацій, можливостей, метод, як, де і в чому “наше спасіння”. Час тікає, і десь вже перед дванадцятою за стіною чути рейвах і гупання в стіну. Козенко знає, що це таке. Голос його стихає, і так само стихає голос Василя. Але це не значить, що вони до чогось договорили чи скінчили. Вони розігнались і кожний хоче досягнути мети. Але вони вже розмовляють спокійніше. Вони перебрали всіх Крапоткінів, всіх Герценів. Вони вже безліч разів згадали Леніна. Не забули Писарева чи Добролюбова. Згадували не раз Драгоманова, зверталися до Грушевського... Просковзнуло також ім’я Донцова. Василь цитував пів-Шевченка. Впало кілька важливих пророцтв. Козенко не оминув пригадати, що все одно, а більшовики підуть на Європу, зметуть старий лад. Вони, мовляв, у потенції, а інші тільки в слабій обороні. Василь знов кинув дуже переконано, що це нас не врятує. Служи їм, мовляв, не служи, а дяка та сама — Сибір. І після того всього обидва приходять до одного: їм конче треба йти на захід. У даному разі Прага. Там їх чекає все. Ось вони скінчать, пошиють добрі, сірі модні європейські вбрання, до задньої кишені по револьверу і гайда через Карпати. Границі їх ні до чого не зобов’язують. Вони тих границь там не клали і не їм їх респектувати. Як воно все легко, гарно, просто. Але Василь має одну журу. Він ще не був у Києві, він ще не бачив Дніпра, він ще не був на могилі Шевченковій. Без цього не можна йти на захід. Найперше “святим горам Києвським” поклонюсь. Найперше віддам шану тому, хто похований на могилі, де “реве ревучий”... А тоді вже можна йти слідами Сковороди на Рим, на Париж, через океани, туди, де є або б’ють джерела справжньої європейської культури. Але як це зробити? Просто. Піти і край. Піти туди, піти назад, прогулятися і вернутися. Нащо мають вони молодість?

Пізно, пізно розходяться. Козенко ще проводить Василя. До самого колодязя вони розв’язують якусь проблему, а біля колодязя у темноті, бо ліхтарі вже згашено, міцно потискають один одному руки і обіцяють іншим разом продовжувати почату розмову.

Василь йде додому майже п’яний. Такий він розбурханий, що не може втихомиритись. Як все-таки добре, що вони так поговорили. Вони знайшли багато такого, чого зазвичай кожний самостійно знайти не міг би. Кожний піддав якусь думку, другий її підхопив, з’явилась третя, та породила четверту, і думка по думці дала суму конкретних поглядів на речі. Ось, наприклад, один тільки раз між ними впало слово “остракізм”, але воно вбилось їм у тямку. Василь його сприйняв і зрозумів.

Куди не піде — понесе і його з собою. Перед ним, мов на екрані, мигає образ історії. Бачить “народ” — самітній і залишений... І стоїть він німий, мов пень, вгрузлий глибоко у твердь земну. І рветься молодий Василь, щоб стати на пень, щоб злитись і прорости та возвеличитись до ясних, білих хмар, до синяви небес, до Божих брам...

НАПРОВЕСНІ

Приємно мати вісімнадцять років. Приємно чутися повним. Кожна кістка на свому місці і кожний м’яз не працює, а бавиться.

Як це жорстоко і несправедливо. Де сидять мозки учителів. Скільки разів доводилося, що Бога нема, але дорослі вірять у нього. Вірять, будують храми, кадять і співають пісні. Радять вам обережність... Кому і на що вона? Зробити великий вчинок, просто йти, плюнути з презирством на небуття і вмерти. Вчинки героїв творять історію.

Реформації, визволення, нерівності... Минають віки, і все дорослі рядять світом — тупі, без відваги і розуміння суті речей. З неба сміється велике життя, а земля лишається землею...

Вісімнадцять років. По плянеті в той час ходить янгол. Він ходить до школи і дістає одиниці. Він також танцює на балях, і молитись до нього, безкрилого і чарівного, найбільше щастя.

Приходять великопісні дні. Один з них несподівано порушив звичайний порядок в природі. Якось того дня інакше зійшло сонце... Воно вийшло з-за Туніцьких садів, як звичайно, але промінь, що прорвався через серпанкову з квітами занавіску вікна до кімнати, упертіше та яскравіше освітлює ріжок комоду із статуеткою Толстого. Занавіска, ніби ткана із срібних ниток. Дзеркало сяє розливно і яскраво. М’якість на мідній лямпі, на поручнях стільців та кожній, кожній дрібниці...

На стріхах лежить сніг, але цього самого дня біля карнизів з’явилась перша темна плямка. В полудень з ринви крапнуло кілька крапель, до вечора вони створили цікавий льодовий зуб. Гора Бона одразу відкрила своє сіре кам’яне обличчя. Сонце впирається просто під її руїни і старанно виганяє рештки снігу. Кожна хмарина сьогодні виразно нова, мов з доброї чистої вати.

Триває пару тижнів, поки ця містерія прийме виразні форми. Ринви розмерзлися. Зо стріх більше не крапає, льодові зуби попадали, розбилися, а малий Сергійчик зовсім потовк їх своїми чобітками. З хідників згорнено сніг, і вони вже сухі. Тільки брук ще встелений брудними від кінського гною крижинами. їх розбивають ломами і складають на купи. Місцями стоять калюжі жовтавої, мов кава, води і дядьки, що приїжджають до міста і сидять на санях, спустивши набік ноги, мусять високо підіймати свої постоли, щоб часом їх не скупати. У деяких будинках вийнято подвійні рами, і вітер похитує мінливо блискучі розкриті вікна. У кімнаті просторніше, свіжіше... Шум вулиці може свобідно ґрасувати там, куди йому цілу зиму не було доступу.

Чисельні горобці з Гуляницького саду справляють шумне весілля. Ось один надутий, ніби урядовець староства чи білокриницький війт, вибрав собі дуже незручне місце на підмурівці залізної огорожі і цвіріньчить-цвіріньчить. Він сердито тупає дрібними лапками, різко крутиться, гостро їжить пір’я, зненацька зривається і летить, мов п’яний, щоб за хвилину вернутись на те саме невигідне місце. А від усього твориться шум — весняний шум.

Ціле місто, ніби той горобець, шумить та крутиться. Воно розгортається. Вітер бавиться з занавісками вікон, дівочими спідничками, кусниками порваних плякатів. Вітрини крамниць блищать у буревійних промінях,