Читати книгу - "Таємничий острів"

ярусами піднімалися чудові дерева із сімейства ільмових — могутні в’язи, деревина яких довго не псується у воді, тому на них так і полюють кораблебудівники. Були тут і цілі гаї інших дерев, що належать до того ж сімейства, і кропив’яні дерева, плоди яких дають корисний продукт — олію. А ще далі Герберт примітив трохи лардизабалових дерев з гнучкими гілками; після вимочування у воді з них виходять чудові канати; і два-три стовбури чорного дерева — густого, темного кольору, з вигадливими прожилками.

В інших місцях, там, де легко пристати, човен зупинявся, і Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, з рушницями напереваги, у супроводі Топа обстежували берег. Тут траплялася не тільки дичина, але й корисні рослини, нехтувати якими не випадало; юний натураліст був дуже задоволений, тому що він відкрив різновид дикого шпинату із сімейства лободових і безліч хрестоцвітих рослин, з роду капустяних, — їх, без сумніву, можна вирощувати, пересадивши на інший ґрунт; тут росли крес луговий, хрін, ріпа і невеликі, метр заввишки, покриті пушком, кущуваті рослини з коричнюватим насінням.

— Знаєш, що це за рослини? — запитав Герберт моряка.

— Та це ж тютюн! — вигукнув Пенкроф, якому, мабуть, доводилося бачити своє улюблене зілля тільки в трубці.

— Ні, Пенкрофе! — відповів Герберт. — Не тютюн, а гірчиця.

— Гірчиця так гірчиця, — сказав моряк, — але коли випадково, синку, на очі тобі трапиться тютюн — не зневажай ним.

— Знайдемо і його коли-небудь! — зауважив Гедеон Спілет.

— От було б добре! — зітхнув Пенкроф. — Справді, того дня у нас на острові тільки пташиного молока не вистачатиме!

Вони ретельно викопували різні рослини, переносили їх у пірогу, з якої не виходив Сайрес Сміт; він сидів у ній і про щось міркував.

Журналіст, Герберт і Пенкроф висаджувалися кілька разів то на правому, то на лівому березі. Правий був не такий крутий, а лівий більш лісистий. Інженер визначив за компасом, що від першого закруту ріка тече з південного заходу на північний схід майже по прямій лінії впродовж трьох миль. Можливо, далі її течія мінялася, і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, мабуть, і починалася.

Береги ріки Віддяки виглядали дуже мальовничо. Сайрес Сміт і його друзі милувалися красою природи, яку вона створює з такою легкістю, поєднуючи ліси й ріки.

Гедеонові Спілету вдалося спіймати на березі двох самців і двох самок із сімейства курячих. То були птахи з довгими і тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт не помилився, визначивши, що це скритохвости, і відразу вирішили, що вони стануть першими мешканцями майбутнього пташника.

Але досі рушниці мовчали, і тільки коли з’явився красивий птах, схожий на зимородка, в лісах Далекого Заходу пролунав перший постріл.

— Впізнаю його, — крикнув Пенкроф, рушниця якого неначе сама вистрілила.

— Кого ви впізнаєте? — здивувався журналіст.

— Та птаха! Він-то й ушився від нас, коли ми вперше досліджували острів, — на його честь ми охрестили ліс!

— Жакамар! — вигукнув Герберт.

І правда, це був жакамар — прекрасний птах з досить твердим оперенням, що відливало металевим блиском. Кілька дробинок убили жакамара наповал, і Топ приніс його до човна, а за ним з дюжину чубатих папужок із сімейства парнопалих, завбільшки з голуба; оперення в них яскраво-зелене, півкрила — малинове, а на чубчику — білий обідок. Морякові належала честь вдалого пострілу, і він дуже пишався. Папужки смачніші жакамара, — його м’ясо жорсткувате, але Пенкрофа було важко переконати, що на світі знайдеться дичина краща, ніж убитий ним жакамар.

О десятій годині ранку пірога опинилася біля другого закруту ріки — за п’ять миль від гирла. Мандрівники влаштували привал, поснідали і відпочили з півгодини в затінку високих красивих дерев.

Ширина ріки досягала тут шістдесятьох — сімдесятьох футів, а глибина — шести. Інженер помітив, що в ріку впадають численні притоки, роблячи її повноводнішою, але що всі ці річечки несуднохідні. Ліс же, названий поселенцями лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, тягся далі, і здавалося, йому немає кінця. Але ні в хащі, ні біля берега ріки ніщо не свідчило про присутність людини. Мандрівники не знайшли ніяких слідів, які б, доводили, що тут є люди, і було зрозуміло, що сокира ще не торкнулася дерев, мисливський ніж ще не розсікав ліан, які перекинулися зі стовбура на стовбур, серед непрохідного чагарнику і високих трав. І якщо жертви катастрофи і висадилися на острові, то, мабуть, знайшли притулок де-небудь на березі, біля самого моря, а не тут, у непрохідних заростях.

Тому-то інженер і квапив товаришів, — він поспішав дістатися до західного берега острова Лінкольна, який за його розрахунками знаходився на відстані не менше п’яти миль. Вони знову вирушили в дорогу, і хоча їм здавалося, що русло ріки веде їх не до берега, а скоріше до гори Франкліна, все-таки вирішили плисти доти, доки під днищем піроги вистачатиме води, — так зберігалися сили і вигравався час; якби вони пішли лісом, їм довелося б прокладати дорогу сокирою.

Але незабаром течія перестала допомагати їм, можливо, тому, що послабшав приплив — дійсно, у цю годину випадало початися відливу, — а можливо, тому, що приплив не відчувався на такій відстані від гирла ріки Віддяки. Довелося взятися за весла. Наб і Герберт сіли на банку, Пенкроф — за кормове весло, що служило кермом, — і пірога знову поплила вгору за течією.

Чим далі плили вони до лісів Далекого Заходу, тим рідше ставав ліс. Дерева росли не так густо і навіть подекуди стояли поодинці. Але саме достатня кількість землі, світла й повітря сприяли тому, що вони розрослися на привіллі і виглядали чудово.

Які розкішні представники рослинного світу зустрічаються в цих широтах! Подивившись на них, ботанік без вагання визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна.

— Евкаліпти! — крикнув Герберт.

І дійсно, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі евкаліптів Австралії і Нової Зеландії, які лежать на тій же широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них виросли на двісті футів. Окружність стовбура досягала біля основи двадцять футів, а кора, по якій стікала запашна смола, була завтовшки п’ять дюймів. Немає на світі нічого чудеснішого і своєріднішого цих величезних дерев із сімейства миртових, листя яких повернене ребром до світла і не загороджує сонячних променів, що доходять до самої землі!

Біля підніжжя евкаліптів землю покривала соковита трава, з неї зграями вилітали малесенькі пташки, переливаючись у зблисках сонячного проміння, як крилаті рубіни.

— Оце так дерева! — вигукнув Наб. — Тільки