Читати книгу - "Таємничий острів"

— О! Видно, бувають на світі велетні дерева, як і велетні люди! — підхопив Пенкроф. — їх тільки на ярмарку показувати, — яка ще від них користь!

— Думаю, що ви помиляєтеся, Пенкрофе, — заперечив Гедеон Спілет, — евкаліпт починають застосовувати — і досить успішно: з нього майструють красиві столярні вироби.

— Крім того, — додав Герберт, — евкаліпти належать до групи, у якій є безліч корисних видів: фейхоа, що дає плоди — фейхоа; гвоздикове дерево, із квітів якого готують прянощі; гранатове, що дає гранати; «eugenia cauliflora», з плодів якої виходить цілком пристойне вино; мирт «ugni», його сік — смачний алкогольний напій; мирт «caryophyllus» — з його кори добувається чудова кориця; «eugenia pimenta» дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний; ягоди якого заміняють перець; «eucalyptus robusta», з якого добувається дуже смачна манна; «eucalyptus Gunei», з його соку, що перебродив, готують пиво; нарешті, дерева, відомі за назвою «дерева життя», або «залізні дерева», що належать до того ж сімейства миртових, яке нараховує сорок шість родів і тисячу триста видів.

Юнака не перебивали, і він з наснагою дав цей урок ботаніки. Сайрес Сміт слухав його з посмішкою, а Пенкроф з гордістю, що не піддається опису.

— Молодець, Герберте, — сказав моряк, — але готовий побитися об заставу: усі корисні рослини, перелічені тобою, не такі велетні, як ось ці!

— Справді, Пенкрофе.

— Виходить, правда на моєму боці, — зауважив моряк, — велетні нікуди не годяться!

— Ви помиляєтеся, Пенкрофе, — сказав інженер, — саме ці гігантські евкаліпти, під якими ми розташувалися, корисні багато для чого.

— Для чого ж?

— Для оздоровлення краю, де вони ростуть. Чи знаєте ви, як їх називають в Австралії і Новій Зеландії?

— Ні, містере Сайрес.

— Їх називають «гонителями лихоманки».

— Вони виганяють лихоманку?

— Ні, вберігають від неї.

— так. Записую, — зауважив журналіст.

— Записуйте, люб’язний Спілете, — доведено, що евкаліпти оздоровлюють місцевість. Це благотворний засіб, даний самою природою, випробуваний на півдні Європи й у Північній Африці, де ґрунт надзвичайно болотистий, — і що ж? Стан здоров’я місцевих жителів потроху поліпшувався. У районах, покритих лісами евкаліптів, не зустрічається перемежованої лихоманки. Факт цей уже не підлягає сумнівам, що дуже приємно і для нас, поселенців острова Лінкольна.

— Ну й острів! Благословенна земля — наш острів! — вигукнув Пенкроф. — Говорю вам — на ньому все є, чого побажаєш… от тільки якби…

— І це з’явиться, Пенкрофе, і його відшукаємо, — сказав інженер, — але час у дорогу, будемо плисти доти, доки ріка не обміліє.

Отже, мандрівники продовжували досліджувати край. Вони пропливли ще милі дві серед евкаліптів, що в цій частині острова піднімалися над всіма іншими деревами. Неозорі евкаліптові ліси тяглися по обидва боки ріки Віддяки, що зміїлася між крутими зеленими берегами. Місцями русло заросло високими травами, з води виступали гострі скелі, що ускладнювало плавання. Гребти ставало все важче, і Пенкрофу довелося відштовхуватися жердиною. Вони помітили, що вода в ріці поступово спадає і невдовзі доведеться зупинитися через мілководдя. Вже сонце схилялося до обрію і на землю лягали довгі тіні дерев. Сайрес Сміт, розуміючи, що засвітла їм не дістатися до західного берега острова, вирішив розташуватися на нічліг у тому місці, де мілководдя змусить їх перервати плавання. Він думав, що до морського берега залишалося ще п’ять-шість миль, — відстань занадто велика, не варто було долати її вночі, особливо в цих невідомих лісах.

Човен плив вгору за течією, серед лісу, який значно густішав, здавалося, що в ньому і звірини водилося більше, тому що моряк, якщо зір його не обманював, бачив, як зграї мавп, сновигали між деревами. Часом то одна, то інша зупинялася неподалік від човна і дивилася на мандрівників без будь-якого страху, начебто бачила людей вперше і ще не знала, що їх варто боятися. Вони могли легко перестріляти мавп, але Сайрес Сміт запротестував проти безглуздого знищення тварин, хоча це й спокушало завзятого мисливця Пенкрофа. Та й стрілянина виглядала нерозсудливо, тому що сильні й надзвичайно прудкі мавпи в люті страшні, тож краще їх не дратувати.

Правда, моряк дивився на мавпу з чисто кулінарної точки зору; і справді, м’ясо цих травоїдних тварин чудове. Але мандрівники не мали потреби в їстівних припасах і не хотіли марно витрачати патрони.

Час наближався до четвертої години пополудні; плисти рікою Віддяки ставало все важче, тому що водорості та каміння перепиняли шлях. Береги піднімалися все вище: ріка зміїлася між першими відрогами гори Франкліна. Очевидно, її витоки знаходилися неподалік, вони живилися водами, що біжать з південних схилів гори.

— І чверті години не мине, як нам доведеться зупинитися, містере Сайрес.

— Ну що ж, і зупинимося, Пенкрофе, розташуємося на нічліг.

— Чи далеко ми відплили від Гранітного палацу? — поцікавився Герберт.

— Та миль сім, — відповів інженер, — але я беру до уваги повороти ріки, через них ми відхилилися на північний захід.

— Попливемо далі? — запитав журналіст.

— так, поки це можливо, — відповів Сайрес Сміт, — завтра на світанку висадимося з човна, сподіваюся, години за дві дістанемося до узбережжя і за день зможемо дослідити прибережну смугу.

— Вперед! — крикнув Пенкроф.

Але незабаром човен почав зачіпати кам’янисте дно ріки, ширина якої в цьому місці не сягала і двадцяти футів. Густа зелень аркою перевидалася над рікою й огортала її напівтемрявою. Досить чітко чувся шум водоспаду, і це свідчило про те, що неподалік звідси, вгору за течією знаходиться природна гребля.

І дійсно, за поворотом ріки мандрівники крізь дерева побачили невеликий водоспад. Човен вдарився об дно, а за кілька хвилин його прив’язали до стовбура дерева на правому березі.

Було близько п’ятої години. Останні промені сонця, що заходить, проникали, крізь густе листя дерев, переломлюючись в струменях води, і дрібні бризки, розлітаючись віялом, іскрилися всіма барвами веселки. А далі ріка Віддяки губилася в лісових заростях — там, де ховалися її витоки. Річечки, що впадали в неї на всьому протязі, перетворювали її ближче до гирла на справжню ріку, — тут же вона була прозорим дрібним струмком.

У цьому чарівному куточку мандрівники і розташувалися на нічліг. Вони розвантажили човен, розпалили багаття і приготували вечерю в невеликому гайку кропив’яних дерев, у гілках яких Сайрес Сміт і його товариші могли в разі потреби знайти притулок на ніч.

З вечерею покінчили швидко, тому що всі дуже зголодніли, і тепер залишалося одне — лягти спати. Але тільки-но стемніло, пролунало ричання, почулося ревіння якихось звірів, тому мандрівники підкинули хмизу в багаття — нехай горить усю ніч, нехай зблиски полум’я охороняють сплячих. Наб і Пенкроф чергували по черзі і не шкодували палива. Можливо, вони