Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

У вересні 2006 р. керівництво т. зв. Придністровської молдавської республіки за підтримки Кремля провело референдум щодо незалежності Придністров’я з його подальшою інтеграцією до складу Російської Федерації (97% «за» від кількості тих, хто брав участь у голосуванні). Результати цього референдуму не були визнані Молдовою, Україною, США, ЄС та моніторинговою місією ОБСЄ. Представники РФ заявили, що результати референдуму не матимуть юридичних наслідків.

2016 р. у Придністров’ї були проведені спільні навчання силовиків сепаратистського регіону та вояків оперативної групи російських військ із відбиття нападу умовного незаконного збройного формування на військові об’єкти. Офіційний Кишинів висловив занепокоєння з цього приводу і вкотре заявив про вимогу вивести російські війська із Придністров’я.

9 вересня 2016 р. президент невизнаної республіки Є. Шевчук підписав указ про реалізацію підсумків так званого референдуму від 2006 р. про визнання незалежності ПМР з її подальшим приєднанням до Росії. У Кишиневі вважають, що це може негативно позначитися на переговорному процесі в регіоні. У Кремлі відмовилися коментувати заяви про початок приєднання Придністров’я до Росії.

Попри «гучні» рішення, нині ситуація перебуває у замороженому стані. Згідно із законодавством Молдови, Придністров’я — це автономне територіальне утворення з особливим правовим статусом. Фактично у т.зв. ПМР сформувалася специфічна економічна система — гібрид планового господарства та кланового капіталізму. Це «сіра зона», яка існує за рахунок контрабанди цілої низки товарів та оборудок з відмивання коштів певними російськими компаніями. Соціально малозахищені категорії населення дотуються із бюджету РФ. У невизнаній міжнародною спільнотою ПМР дозволене подвійне громадянство, і більшість населення має російські паспорти.

Періодично відбуваються переговори у форматі «5+2», які не стосуються кардинальних проб­лем, а отже, не сприяють врегулюванню ситуації загалом. Присутність російських миротворців та російської військової бази, закритість території, з одного боку, консервують ситуацію в ПМР, а з іншого, — з огляду на високу мілітаризованість регіону та російсько-­україн­ську війну, — створюють умови для можливої швидкої ескалації конфлікту.

За роки протистояння дві частини Молдови дедалі більше віддаляються одна від одної. Якщо більша частина краї­ни орієнтована на ЄС, то для мешканців Придністров’я характерна чітка радянська ідентичність, яка з часом не зникає, а лише посилюється. Тут і надалі використовують радянські символи — від пам’ятників Леніну до радянських елементів у державній символіці невизнаної республіки. Якщо й доводиться говорити про успішність створення моделі «русского мира» поза межами Росії, то Придністров’я є одним із небагатьох таких прикладів.

6.5. Стратегічні цілі гібридної агресії Росії проти Украї­ни

Десуверенізація Украї­ни

Роль, місце та ступінь участі Росії у стратегічних перспективах сучасної україн­ської державності обумовлюються сутністю російської цивілізаційної та геополітичної доктрини, сформованої впродовж останніх 15 років. У фундамент цієї моделі (зафіксованої, зокрема, в Стратегії націо­наль­ної безпеки РФ до 2020 року від 12 травня 2009 р.) покладені не ідеологічні засади чи принципи, а шовіністичні ідеї про «неспроможність» одних народів та «відповідальність» за їхні долі інших, що повністю суперечить принципам міжнародного права та базовим засадам ООН щодо права націй на самовизначення.

Коротко ці ідеї можна викласти наступним чином:

визнання Росією того факту, що становлення світоустрою протягом останніх 10 років XX ст. відбулося практично без її участі і витіснило біполярний геополітичний розклад сил;

прагнення РФ стати одним із полюсів впливу і зафіксувати ці зміни у новому «світовому порядку»;

необхідність подальшої регіоналізації багатополярного світу з утвердженням потужних регіональних лідерів, які в ролі світових центрів сили виконуватимуть функцію «відповідальних країн» в історично визначених для них регіонах;

відродження Росії як однієї зі світових наддержав;

повноформатне підпорядкування РФ «пострадянського макрорегіону» як сфери її «відповідальності» та «життєвих інтересів»;

зниження геополітичної ролі Украї­ни, недопущення її формування як незалежного регіонального лідера з подальшим зниженням її статусу до краї­ни третього світу, повністю залежної від Москви;

здійснення на прикладі Украї­ни примусової та показової реінтеграції пострадянського простору під жорстким патронатом Росії та на основі її уявлень про цивілізаційні цінності, а в разі неможливості реалізувати такий план — максимальна руйнація її територіальної цілісності та спроможності як держави;

примушення Києва (а на його прикладі — й інших країн) будь-­якими методами до узгодження своєї внутрішньої та зовнішньої політики з інтересами Росії;

компрометація політики Украї­ни, спрямованої на здобуття реальної і повної незалежності від Російської Федерації;

унеможливлення для Украї­ни реалізації проекту європейської та євроатлантичної інтеграції шляхом створення перешкод у здійсненні курсу щодо асоціації з Євросоюзом та поглиб­лення співпраці з НАТО.

Реалізація викладених положень є не хаотичною емоційною реакцією на зовнішні виклики, а втіленням у життя ретельно розроб­леного Росією плану дій.

Для Російської Федерації вступ Украї­ни до Північноатлантичного альянсу означатиме остаточну втрату впливу на нашу державу і фактичний вихід Києва зі сфери безумовного контролю. Для Кремля це буде колосальною поразкою на зовнішньополітичний арені та програшем США, основному конкурентові в питаннях впливу на світові процеси. Крім того, в разі вступу Украї­ни та Грузії до НАТО Росія фактично опиниться в оточенні країн Альянсу, що, з її точки зору, створить безпрецедентну загрозу націо­нальній безпеці та змінить баланс сил у регіоні на користь можливого супротивника. Аргументи про те, що після закінчення холодної війни відбулася трансформація самої суті блоку НАТО, який на сьогодні виступає переважно в ролі безпекового об’єднання, російськими владними структурами не сприймаються.

Російська сторона здійснює системний політичний, економічний і військовий тиск на нашу краї­ну та держави — члени Альянсу з метою недопущення євроатлантичної інтеграції Украї­ни. Обравши конфронтаційну модель розвитку ситуації, Москва для досягнення своєї мети відкрито використовує вкрай жорстку риторику та військову силу, а також ресурси спецслужб та засобів масової інформації, які працюють над дискредитацією нашої держави в очах світової спільноти.

Крім зовнішньополітичних кроків, РФ для реалізації своїх цілей здійснює відповідні заходи всередині нашої краї­ни, спрямовані на зміну діючого керівництва держави, повернення політичного курсу Украї­ни та настроїв переважної більшості населення краї­ни у бік Росії. Головною метою цієї діяльності має стати організація реваншу з метою приведення до влади маріонеткового режиму та створення і фіксації політичної ситуації на свою користь.

Досягти своїх цілей російське керівництво намагається через:

сприяння федералізації Украї­ни з подальшим сценарієм проведення референдуму про зміну політичного устрою;

створення з використанням підконтрольних ЗМІ та агентів впливу морального тиску на україн­ське суспільство, шляхом демонстрації неспроможності нинішніх україн­ських політиків реалізувати державницьку ідею;

підігрівання протестних настроїв та створення умов для розколу цілісності нації за принципом регіонального егоїзму та в інтересах регіональних еліт (бізнесу та місцевих керівників);

розбалансування політичної системи держави і деморалізацію державних посадовців