Читати книгу - "Перлини української класики"

– Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сім’ї? – казала Кайдашиха. – Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу.

Кайдашиха надумалась піти до священика й просити його, щоб він освятив хати. Не сказавши нічого Лаврінові й Карпові, щоб вони часом тому не спротивились, Кайдашиха побігла до священика й попросила його освятить хати.

Наступав Храм в семигорській церкві, і молодиці на селі почали мазати хати. Мотря якраз того дня полізла в піч, щоб її вимазать.

Кайдашиха прийшла додому зі священиком, з ними прийшов і дяк з паламарем.

Священик покропив свяченою водою хату й сіни. Кайдашиха просила його посвятить і Карпову хату: їй усе-таки шкода було сина.

Кайдашиха одчинила двері в Карпову хату, а там з припічка теліпались ноги п’ятами догори, пальцями вниз. Товсті литки стриміли, наче дві деревини. У печі лежала Мотря.

Священик покропив Карпову хату.

– Нащо ви, мамо, святите мою хату? Хіба я вас просив, чи що? – сказав матері Карпо.

– На те, щоб твоя жінка не била горшків та не вибивала очей, – сказала Кайдашиха. – Нашу хату майстри закладали на твою Мотрю.

– То святіть, мамо, перше себе, бо й ви не безвинні: набили горшків удвох з Мелашкою більше од Мотрі, – сказав Карпо.

– Не жартуй, сину! Ти ще молодий. Пам’ятай: у тебе діти, в тебе худоба. Гляди, лишень…

– Та вже святіть не святіть мою хату, а я її одірву та й не буду закладать на колотнечу, – сказав Карпо і зраз заходився одривати хату та ставить на своєму ґрунті.

Двір був невеликий, а як його розділити, то очевидячки обидві половини стали ще менші. Стара хата стояла на вулицю боком, бо хати в селах ставлять вікнами і дверима на південь, а південь припадав не на вулицю. Карпо поставив свою хату недалечко од Лаврінової. Вона стояла до Лаврінових дверей задвірком.

Мотря намагалась, щоб Карпо загородив такий тин, щоб і птиця через його не перелітала. Карпо мусив перегородить і двір, і город.

– Отак би ти, Карпе, давно зробив, то були б і горшки цілі, і в твоєї матері очі не повилазили б, – говорила Мотря.

Перебули Кайдашенки зиму на опрічних дворах, і дві сім’ї почали потроху миритись. Спершу почали забігати з однієї хати в другу діти. Їм байдуже було про батьківську колотнечу. За дітьми почали забігать один до другого батьки для своєї господарської справи: то за стругом, то за свердлом, то за сокирою, – спершу в повітки, а потім і в хати, а вже за ними почали любенько через тин розмовляти й жінки. Тільки Кайдашиха не ходила до Мотрі: сліпе око навіки загородило їй стежку до неї. На Кайдашевій давній оселі повіяло миром. Щоб не бігати кругом через ворота, Карпо й Лаврін зробили в дворі через тин перелаз.

Мир між братами поміцнішав ще більше задля господарської справи, задля спільної вигоди.

Карпо, одрізнившись од батька, спочатку таки набрався багато лиха, поки зібрався на своє хазяйство. Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. В його була тільки пара волів, і як йому треба було спрягаться під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людьми. В Лавріна зосталась пара батькових волів. Карпо спрягався з Лавріном, і вони вдвох у супрязі орали попереду Карпове поле, а потім Лаврінове. Карпо ходив за плугом, а Лаврін був за погонича. Спільна вигода присилувала їх помагати один одному в оранці, і в сівбі, і в заволікуванні, і у возовиці.

Саме тоді пішла залізна дорога з Києва недалечко од Семигор. Селяни почали держати коні і ставали під хуру возить на залізну дорогу сахар з ближчих сахарень, борошно з панських та єврейських млинів. Карпо й Лаврін купили й собі по коняці. А так як на одному коні далеко не заїдеш і багато не завезеш, то вони спрягались кіньми під одну хуру й ділились заробітками пополовині.

Податі були великі, плата за землю була чимала; і Карпо й Лаарін побачили, що поле не настачить їм грошей на податі, і мусили шукати заробітків в осінній та зимній безробітний час.

Громада у волості обібрала Карпа за десяцького.

– Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака, може, його боятимуться хоч баби та молодиці, – говорила громада.

– А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, – прикинув слівце один жартівливий чоловік. – Не можна, вона повибиває всім бабам очі, – гукнули чоловіки, сміючись.

Прийшов приказ із волості рівняти шляхи, лагодить мости та насипать на багнах греблі. Карпо загадував людям на роботу і попереду усього звелів скопать той капосний горбик на горі, вище од свого городу, на котрому його батько поламав десятків зо два возів.

– Ану, Лавріне, бери заступа та йди на роботу, – загадував Карпо братові.

– Піди вижени на роботу свою Мотрю, – промовила стара Кайдашиха.

– І Мотрю вижену. Ви думаєте, що пожалію? – говорив Карпо.

Він і справді мусив вислати на роботу й свою Мотрю. Люди прокопали спуск навкоси, так як колись радив старий покійний Кайдаш, ще й горбик молодиці знесли в приполах під Карпів тин.

Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.

Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з містечка заплатив панові добрі гроші й купив собі право поставить у селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чотирьох боків і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж у громадському шинку. Люди кинулись за горілкою до жидівських шинків. Громадський шинок стояв порожній, в його ніхто й не заглядав.

Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.

– Панове громадо! – говорив Карпо. – Нехай ніхто з села не купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.

– Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! – гукнув Лаврін. – Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами. Посидять та й підуть.

– Добре Кайдашенки радять! – загула громада. – Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки.

Громада порадилась і розійшлась.

Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинок десять чоловіків таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки.

– Чого нам змагаться, – говорив хитрий жид, – нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованців одчіпного.

– Чи вже заплатиш? – гукнули чоловіки.

– Ой-ой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете віри.

І жид перехрестився зовсім по-християнськи. – Чи ти ба! Жид хреститься! – гомоніли люди.

– Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з вами, як з братами, – підлещувався жид. – От вам ще відро горілки! Суро! А винеси гостям оселедців та паляниць! – гукнув жид до жидівки.

Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі.

– Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? – говорила Сура. – Ой вей мір, ой-ой! – прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати.

Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.

Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п’ють, з їх-таки кишень – то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою.

Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п’яненькі.

– Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами!