Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Застерігаю, я загнав тебе на слизьке! Пильнуй, пильнуй, щоб твоя гордість не зламала тут ногу!

Ти, гордий Заратустро, вважаєш себе мудрим! Тож розгадай, лускачу твердих горіхів, загадку,— загадку, котрою є я сам! Скажи: «Хто я?»

Та коли Заратустра почув ті слова, як ви гадаєте, що сталося з його душею? Її заполонило співчуття, і він раптом важко упав долілиць, мов дуб, що довго не падав від безлічі ударів сокирою, а тут несподівано злякався того, хто тільки збирався його зрубати. Та ось він знову підвівся з землі, і його обличчя посуворішало.

— Я впізнаю тебе,— сказав він голосом, у якому відлунювала мідь,— ти вбивця Бога! Зійди з дороги.

Ти не стерпів того, хто бачив тебе,— найбридкішу людину,— того, хто завжди і наскрізь тебе бачив! Ти помстився свідкові!

Так казав Заратустра і хотів рушати, але той, що словами про нього не скажеш, схопив його за полу і знову почав булькотіти, намагаючись здобутися на слово.

— Постривай! — сказав він нарешті.— Постривай! Не обминай мене! Я розгадав, яка сокира тебе підрубала. Слава тобі, о Заратустро, що ти знову підвівся!

Я знаю: ти розгадав, що діється на душі в того, хто вбив його,— в убивці Бога. Постривай! Сядь біля мене, ти не пошкодуєш.

З ким же, як не з тобою, хотілось мені зустрітися? Зостанься, сядь! Але не дивися на мене! Пошануй цим — мою бридкість!

Мене переслідують, тепер тільки ти — мій останній притулок. Переслідують не своєю ненавистю, не своїми нишпорками — я глузував би з такого переслідування, пишався б ним і радів!

Хіба досі успіх був не на боці тих, кого затято переслідували? А хто затято переслідує, той легко привчається наслідувати: адже він, зрештою, йде по сліду! Та їхнє співчуття,—

їхнє співчуття жене мене і приганяє до тебе, о Заратустро. Захисти мене, ти мій останній притулок, ти єдиний, хто розгадав мене;

ти вгадав, що діється на душі в того, хто вбив його. Зостанься! А коли ти, нетерплячий, хочеш іти, не йди дорогою, котрою пройшов я. Та дорога погана.

Ти гніваєшся, що я надто довго затинаюсь та заїкаюсь? Що раджу тобі? Однак знай, що в мене, найбридкішого,

найбільші й найважчі ноги. Де я пройшов, там дорога погана. Мої ноги зоставляють смерть і ганьбу.

А по тому, як ти мовчки обминав мене, як почервонів, я добре зауважив, одразу впізнав, що ти Заратустра.

Будь-хто інший поглядом і словом кинув би мені свою милостиню, своє співчуття. Однак для цього я ще не досить убогий, ти це побачив;

для цього я надто багатий, багатий на велич, на жах і найстрашнішу потворність! Твій сором, о Заратустро, зробив мені честь!

Я заледве виліз із юрмища співчутливих, щоб знайти єдиного, котрий нині навчає: «Співчуття улізливе»,— тебе, о Заратустро!

Чи то Господнє співчуття, чи людське — воно не вживається з соромом. І небажання допомогти може бути шляхетнішим за настирливу чесноту.

Та нині всі людці власне співчуття проголошують істинною чеснотою,— вони не здатні пошанувати велике нещастя, велику потворність, велику невдачу. Я дивлюся поверх них усіх, немов собака поверх

отари, що кишить овечими спинами. Це дрібні, зичливі і звичайні сірі людці.

Як чапля, закинувши голову, зневажливо дивиться поверх плитких ставків, так і я дивлюся поверх кишіння сірих дрібних хвилювань, жадань і думок.

Надто довго рацію визнавали за ними, за тими малими людцями; отже, зрештою, віддали їм і владу, і тепер вони повчають: «Добре тільки те, про що добре кажуть дрібні людці».

А «істиною» нині зветься те, про що казав проповідник, який сам вийшов з-поміж них, той дивний святий і захисник малих людей, що казав про себе: «Істина —це я».

Цей зухвалець уже давно змушує малих людей надиматися, мов жаба на болоті, сіючи своїм ученням величезну облуду: «Істина — це я».

Чи хтось коли-небудь давав зухвальцю ввічливішу відповідь? Аж ніяк, тільки ти, Заратустро, обминаючи його, проказав: «Ні! Ні! Тричі ні!»

Ти застерігав від його брехні, ти перший застеріг від співчуття — не всіх і не кожного, однак себе і схожих на себе.

Ти соромишся сорому великих страдників, і, воістину, о Заратустро, коли ти кажеш: «Співчуття впаде важкою хмарою, стережіться, люди!» —

коли ти вчиш: «Всі творці суворі, будь-яка велика любов вища за співчуття»,— то як добре, здається мені, вивчив ти прикмети негоди!

Але й сам — остерігайся власного співчуття! Бо вже в дорозі до тебе чимало стражденних, хистких, розпачливих, що ще борсаються або вже коцюбнуть.

Я застерігаю тебе також від мене. Ти розгадав мою найкрученішу, найлихішу загадку — мене самого і те, що я скоїв. Я знаю сокиру, що підсікла тебе.

Однак він — повинен був померти: він дивився очима, які все бачили,— він бачив людські глибини й людське дно, всю потаємну ганьбу й потворність.

Його співчуття не відало сорому: він залізав у всі мої найбрудніші закутки. Цей цікавий, надміру настирливий, надміру співчутливий повинен був померти.

Він завжди бачив мене, такому свідкові я прагнув помститися — або ж самому позбутися життя.

Бог всевидющий, що бачив навіть людину, безперечно, повинен був померти! Людині нестерпно, коли є такий свідок.

Так казала найбридкіша людина. Заратустра ж підвівся й лаштувався податись геть, бо його пробирало морозом до самого нутра.

Ти, що й словами про тебе не скажеш,— почав він,— застеріг мене від свого шляху. В подяку за це я нахвалюю тобі свій. Дивись, там угорі Заратустрина печера.

Моя печера велика й глибока, в ній багато закутків, там і найскритніший знайде для себе криївку.

А поблизу печери сотні ходів і виходів для всього живого, що плазує, літає і скаче.

Ти, вигнанцю, що вигнав сам себе, не хочеш жити серед людей і людського співчуття? Гаразд, чини, як я! Так ти від мене чогось навчишся, вчиться тільки той, хто працює.

А передусім одразу поговори з моїм орлом та змією! В нього найбільше гордості, а вона наймудріша — нехай вони будуть для нас обидвох вірними порадниками!

Так сказав Заратустра й подався своєю дорогою, ще задумливіше й повільніше, ніж досі: бо багато ставив питань і нелегко знаходив відповіді.

Яка все ж людина жалюгідна! — міркував він у серці своїм.— Яка потворна, яка хрипка, скільки в ній прихованого сорому!

Мені кажуть, ідо людина любить себе,— ох, яким великим має бути це себелюбство! Як багато зневаги протистоїть