Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Цей також любив себе стільки, скільки і зневажав,— як на мене, він великий у любові й великий у зневазі.

Я ще не зустрічав нікого, хто зневажав би себе глибше: а це і є висота. Ой лихо, може, це була та вища людина, чий крик я чув?

Я люблю великих зневажників. Та все одно: людина — це те, що слід подолати.

ЖЕБРАК З ВЛАСНОЇ ВОЛІ

Коли Заратустра покинув найбридкішу людину, йому стало холодно й самотньо, адже самотність і холод були в нього на серці, і через те навіть тіло пробирало холодом. Та простуючи далі й далі, вгору, вниз, минувши зелені луки, дику рінь, колись покладену в своє річище нетерплячим струмком, він зігрівся серцем й відчув у ньому полегшення.

— Що зі мною діється? — запитав він себе.—Мене наснажує щось тепле й живе, мабуть, десь неподалік.

Я вже не такий самотній, довкола блукають невідомі супутники й брати, моєї душі торкається їхній теплий віддих.

Коли він розглянувся, шукаючи, хто ж розрадив його самотність, то — о диво! — побачив корів, що зібралися на узвишші; то їхня близькість і запах зігріли йому серце. Корови, здавалося, пильно слухали якогось промовця і на прибульця не звертали уваги. Коли Заратустра підійшов ближче, то виразно почув людський голос, що долинав з коров'ячого гурту; всі корови, звісно, дивилися на промовця.

Заратустра жваво поспішив на узвишшя й розігнав корів, побоюючись, щоб не скоїлося лиха з тим, кому навряд чи зарадило б коров'яче співчуття. Та він помилився, бо побачив, що на землі сидить чоловік і, здавалося, умовляє тварин не відчувати перед ним страху,— який може бути страх перед миролюбною людиною, що проповідує на горі, ллючи з очей своїх саму добрість.

— Що ти шукаєш тут? — здивовано вигукнув Заратустра.

— Що я тут шукаю? — перепитав той.— Того, що й ти, порушнику спокою! Шукаю на світі щастя.

Від цих корів я хотів дізнатися, що таке щастя. Бо знай, я вже півранку розмовляю з ними, і вони саме збиралися мені розтлумачити. Навіщо ти їм завадив?

Якщо ми не повернемося назад і не будемо як корови, то не ввійдемо в царство небесне. Адже одного нам слід у них навчитися — ремиґати.

І воістину, якби людина здобула весь світ, а не навчилася єдиного — ремиґати, то яка користь людині! Вона б не позбулася скорботи,—

своєї великої скорботи, яку нині називають огидою. У кого ж сьогодні серце, уста й очі не сповнені огиди? Ні в кого, навіть у тебе! І в тебе теж! А поглянь на корів!

Так казав проповідник на горі й підняв очі на Заратустру, бо досі з любов'ю дивився на корів,— і раптом одмінився.

— З ким я розмовляю? — перелякано вигукнув він і підхопився з землі.— Це людина, позбавлена огиди, це сам Заратустра, переможець великої огиди, це очі, це уста, це серце самого Заратустри.

Кажучи це, він із сльозами на очах цілував руки тому, до кого звертався, і поводив себе так, наче йому з неба несподівано впав коштовний подарунок або скарб. Корови ж на все це дивилися й дивувалися.

— Любий мій дивний чоловіче, не говори до мене! — захищаючись від його ніжності, сказав Заратустра.— Розкажи спочатку про себе! Хіба ти не той жебрак з власної волі, що колись відмовився від великого багатства,

що відчув сором за своє багатство й за багатих і втік до найубогіших, щоб віддати їм свій статок і серце? Та вони не прийняли його.

— Та вони не прийняли мене,— сказав жебрак з власної волі,— це ти добре знаєш. Отож я врешті подався до звірів і до цих корів.

— Там ти навчився,— урвав Заратустра,— наскільки важче вміти давати, ніж уміти брати, і що добре давати — це мистецтво, найвище, найвитонченіше мистецтво добра.

— Надто в нашу добу,— відповів жебрак з власної волі,— надто нині, коли все нице збурилось і, полохливе, теж задирає носа: це підводиться потолоч.

Адже ти знаєш, настала пора великого, лиховісного, довгого й повільного повстання потолочі і рабів; воно дедалі набирає сили!

Тепер ницих обурює будь-яка благодійність і невеликі пожертви,— й надміру багаті нехай стережуться!

Ті, що, мов пузаті пляшки, вичавлюють по краплі рідини з завузенької шийки, нехай знають, що нині таким пляшкам відбивають шийки.

Хтива жадоба, жовчна заздрість, понура мстивість, пиха потолочі — все це впало мені в око. Вже неправда, що вбогі блаженні. А царство небесне належить коровам.

— А чому не багатим? — прискіпливо запитав Заратустра, відганяючи корів, котрі довірливо обнюхували миролюбного проповідника.

— Навіщо прискіпуєшся? — відповів той.— Ти сам це знаєш краще від мене. Що штовхало мене до найубогіших, о Заратустро? Хіба не огида до наших найзаможніших?

До каторжників багатства, які з холодними очима й ласолюбними помислами визбирують собі вигоду з будь-якого сміття, до того наброду, що смердить до небес;

до тієї роззолоченої брехливої потолочі, що походить від злодіїв, стерв'ятників і тандитників, що ласа до жінок, хтива й забудькувата — адже вона недалеко відійшла від блудниці?

Потолоч угорі, потолоч унизу! Що нині означає «вбогий» і «багатий»! Різницю між ними я забув — я утікав щораз далі, поки прийшов до оцих корів.

Так казав миролюбний проповідник, а сам при цьому сопів і прів, отож корови знову дивувалися. Але Заратустра, слухаючи такі суворі слова, з усмішкою вдивлявся в його обличчя і мовчки похитував головою.

— Вживаючи такі суворі слова, ти, проповіднику з гори, чиниш над собою наругу. Ні очі, ні уста твої не створені для такої суворості.

І, як на мене, твій шлунок теж: йому огидні будь-який гнів і будь-яка запінена ненависть. Твій шлунок вимагає лагіднішої поживи: ти не м'ясоїд.

Як на мене, ти більше скидаєшся на вегетаріанця, збирача трав і коріння. Мабуть, ти жуєш зерна. Так, я певен, ти не ласий на м'ясо і полюбляєш мед.

— Ти вгадав,— з полегкістю в серці відповів жебрак з власної волі.— Я люблю мед і жую зерна, бо шукаю те, що приємне на смак і очищує віддих;

те, на що йде багато часу, над чим цілоденно працюють роти сумлінних ледарів та нероб.

Далі за всіх тут, звісно, пішли корови: вони навчилися ремиґати й вилежуватися на сонці. І вони утримуються від будь-яких важких роздумів, що висушують