Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Лікар Браун спостерігав за Мілліганом. Той принишк, мовби стежачи за кадрами на незримому екрані.

— Біллі, розкажи-но мені, як у тебе справи вдома. Поговорімо про твою сім’ю.

— Чалмер любить Джима й ненавидить мене. Постійно на мене горлає. Він для нас із мамою пекло на землі влаштовує. Я втратив роботу в крамниці. Розумієте, я її навмисно втратив, аби залишатися вдома з мамою. Довелося вдати, ніби я краду пляшку вина, щоб мене звільнили.

19 березня лікар Браун відмітив, що пацієнт вбрався в гольф і блакитний піджак і це надало йому майже жіночного вигляду.

«Я вважаю, — занотував лікар після бесіди, — що в цьому випадку амбулаторного лікування буде замало. Пацієнта, задля його ж добра, варто покласти до підліткового відділення Головного шпиталю Огайо, розташованого в Колумбусі. З лікарем Раулджем про все вже домовлено. Остаточний діагноз — істеричний невроз пасивно-агресивного типу».

Через п’ять тижнів після п’ятнадцятого дня народження Біллі Дороті й Чалмер Міллігани здали його на «добровільне» лікування до підліткового відділення Головного шпиталю Огайо. Біллі був переконаний, що через постійне ниття і кепську поведінку мама вирішила здихатись його і натомість преспокійно жити з Чалмером.

(3)

ГОЛОВНИЙ ШПИТАЛЬ ОГАЙО — КАРТА ПАЦІЄНТА — КОНФІДЕНЦІЙНО

24 березня, 16.00. Пацієнт отримав травму (а саме: розсічення під правим оком) у бійці з іншим пацієнтом, Деніелом М. Бійка трапилась у загальній кімнаті, куди виходять двері палат, незадовго до 16.00. Як вдалося з’ясувати, Вільям і Деніел гралися. Вільям розсердився і вдарив Деніела, а Деніел дав здачі. Пацієнтів розділили.

25 березня. У пацієнта знайшли складаний ніж. У його палаті також виявили невеликий напилок, поцуплений зі столярної майстерні. Лікар Раулдж поговорив із пацієнтом, і той зізнався, що мав намір накласти на себе руки. Пацієнта помістили до ізолятора, щоб запобігти самогубству.

26 березня. Пацієнт поводився досить добре. Періодично нарікав, що бачить дивні видіння. У розвагах участі не брав — майже весь час просидів на самоті.

1 квітня. Пацієнт верещав, що на нього насуваються стіни і що він не хоче помирати. Лікар Раулдж помістив його до ізолятора і насварив за те, що той мав при собі цигарки й коробку сірників.

12 квітня. Вже кілька ночей поспіль пацієнт комизиться, коли настає час іти до сну. Запитує, чи він у трансі. Сьогодні пацієнт забажав отримати додаткову дозу ліків. Коли йому сказали, щоб вкладався спати, пацієнт став агресивним.

(4)

Сцени влаштовував Джейсон. Він був своєрідним «вентилем», який, репетуючи на все горло, міг зняти зайве емоційне напруження. Зазвичай він був тихим і сором’язливим хлопчиною, аж поки не виникала нагальна потреба випустити пару. Саме Джейсона щоразу мусили ізолювати в палаті з м’якими стінами.

Він з’явився, коли Біллі було вісім років. Із першої миті Джейсон ладен був вибухнути від надміру почуттів, але раніше його не випускали у зовнішній світ, тому що Біллі за таку поведінку діставалось на горіхи. У шпиталі страх і напруження сягнули апогею, і Джексон почав влаштовувати емоційні розрядки зі сльозами й вереском.

Наприклад, він зірвався, побачивши по телевізору сюжет про вбивство чотирьох студентів Кентського університету[15]. Санітари кинули його до ізолятора.

Усвідомивши, що Джейсона замикають в ізоляторі щоразу, як той казиться, Артур вирішив ужити заходів. У шпиталі, як і вдома, не можна було виявляти гнів. Якщо котрийсь із них зривався — карали всіх. Отож Артур охрестив Джейсона небажаною персоною і звелів, щоб той більше не смів виходити на сцену й контролювати свідомість. Відтоді Джейсону судилося скніти в темряві, поза межами світляної плями.

Решта захопилась арт-терапією. Коли Томмі не длубався в замках, то присвячував свій час малюванню пейзажів. Денні писав натюрморти. Алленовим коником були портрети. Маленька Крістін малювала квіточки й метеликів для свого брата, Крістофера. І навіть Рейджен пробував себе в образотворчому мистецтві, щоправда обмежувався чорно-білою графікою. Тоді-то Артур і збагнув, що Рейджен страждає на дальтонізм. Пригадавши випадок із розпарованими шкарпетками, Артур зрозумів, що це Рейджен їх тоді нап’яв.

Санітари почали позначати у звітах, що Біллі Мілліган угамувався і став слухнянішим. За це він отримав певні привілеї: коли запанувала тепла погода, йому дозволили виходити надвір, де він гуляв і робив замальовки.

Деякі з особистостей виходили на сцену, бачили, де вони опинились, і, невдоволені, знову ховались. Тільки Рейджен, із поваги до слов’янських імені й акценту лікаря Раулджа, приймав торазин і виконував лікарські настанови. Девід і Денні були покірними дітьми, тому також приймали антипсихотичні препарати. А от Томмі ховав пігулки в роті й потім їх випльовував. Так само чинили Артур і решта.

Денні потоваришував із маленьким чорношкірим хлопчиком, і ці двійко постійно разом грали і теревенили. Вони засиджувались допізна, годинами балакаючи про все, що робитимуть, коли виростуть. Денні вперше в житті сміявся.

Проте одного дня лікар Раулдж перевів Денні до відділення зі старшими хлопцями. Денні не знав жодного з них, тож йому не було з ким і словом перекинутись. Йому стало так самотньо, що він пішов до своєї палати у сльозах.

Раптом Денні почув чийсь голос:

— Чому ти плачеш?

— Іди геть і дай мені спокій, — відрубав Денні.

— Але куди ж я піду?

Денні рвучко озирнувся і побачив, що в палаті,