Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

— протокол про адміністративні порушення можна не складати та не вручати підозрюваному в порушенні, достатньо тільки свідків;

— блокування доступу до житла карається обмеженням волі терміном на 6 років;

— розповсюдження екстремістських матеріалів — обмеженням волі терміном на 3 роки;

— групове порушення громадського порядку — 2 роки, масові безпорядки — від 10 до 15 років ув’язнення;

— збір інформації про «беркутівців», суддів та ін. — 3 роки; погроза міліціонеру чи іншому представнику правопорядку — 7 років ув’язнення;

— неурядові організації (НУО), що фінансуються з-за кордону, повинні сплачувати податок на прибуток та офіційно іменуватися «іноземними агентами»;

— держава може заборонити доступ до інтернету;

— людину можна засудити, навіть якщо не з’явилася до суду, тобто заочно;

— громадські об’єднання вважаються такими, якщо беруть участь в політичній діяльності та мають наміри впливати на рішення органів влади. Таку діяльність та її фінансування має дозволити держава;

— народного депутата можна позбавити недоторканості та дати згоду на його арешт без розгляду профільним комітетом Верховної Ради, безпосередньо на пленарному засіданні Верховної Ради;

— співробітники «Беркуту» та чиновники, що вчинили злочин проти активістів Майдану, звільняються від кримінальної відповідальності.

Всі ці зміни, покликані посилити контроль влади над громадянами, позбавити їх права на організовану опозицію, викликали справжню бурю протестів та вимоги їх скасування. Депутат Вадим Колесніченко від правлячої партії регіонів, один з парламентських проурядових «яструбів», що став ініціатором «законів 16 січня», заявив про їх повну відповідність американським та європейським нормам і про те, що прийняті закони є впровадженням європейських стандартів в українське законодавство.

19 січня опозиція заявила, що Україна перетворюється на поліцейську державу та зажадала скасування пакету законів. Натовп, що зібрався на чергове Народне віче, висунув вимогу створення «народного уряду» й дострокових президентських виборів. Протестувальники намагались пройти до будівлі Верховної Ради, щоб особисто вимагати від депутатів скасування «диктаторських законів». Рушивши по вул. Грушевського, вони почали штурм урядового кварталу. Міліція та «Беркут» перегородили демонстрантам шлях. Почались жорсткі зіткнення. Демонстранти закидали силовиків камінням, феєрверками та «коктейлями Молотова», підпалили кілька вантажівок та автобусів. Сили правопорядку у відповідь застосували водомети.

20 січня Рада міністрів закордонних справ ЄС звернувся до влади України з пропозицією переглянути прийняті законодавчі акти, які, на думку європейських політиків, «значно обмежують права українських громадян на вільне волевиявлення, свободу слова, діяльність преси та громадських організацій». Проте, в той самий день правоохоронці травмували близько 30 журналістів, які висвітлювали події. Це викликало нову хвилю обурення майданівців. Один із лідерів опозиції, Віталій Кличко, ввечері 20 січня зустрівся з Януковичем та закликав його прибрати «Беркут» і загони «тітушок», фінансованих владою. Президент пообіцяв створити урядову комісію для вирішення конфлікту.

Тим часом футбольні фанати з кількох обласних центрів об’єдналися з метою захистити мирне населення від оскаженілих натовпів «тітушок», які на вулицях безкарно травмували невинних людей. Опозиція закликала міліцію та «Беркут» перейти на сторону народу. В західних областях України цей заклик знайшов відгук у частини правоохоронців. Президент Янукович, наляканий розвитком подій, зателефонував лідеру партії «Батьківщина»[56] Арсенію Яценюку та запропонував йому очолити уряд, проте Яценюк пропозицію відхилив.

Перші жертви Майдану — вбиті вогнепальною зброєю. 50 людей були схоплені та вивезені в невідомому напрямку. Також з’явилось відео, на якому міліціонери змусили одного з учасників заворушень повністю роздягнутись на морозі. Правоохоронці цинічно фотографувались із змерзлою людиною. Цей сюжет викликав зрозуміле обурення не лише в Україні, але й у всьому світі. Хвилі протесту пройшли всіма українськими регіонами та набули практично незворотного характеру — ситуація вийшла з-під контролю центральної влади. В Західній Україні — у Львові, Луцьку, Рівному, Тернополі, Чернівцях та Івано-Франківську — були захоплені обласні державні адміністрації. Губернатори декількох областей під тиском протестувальників подали у відставку. Були спроби захоплення органів влади в Черкасах, Житомирі та Полтаві. У Києві на вулиці Грушевського почали будувати барикади; деякі будівлі міністерств були захоплені протестувальниками та перетворені на опорні пункти революції.

24 січня представники Євросоюзу та опозиції знову зустрілись із президентом для врегулювання ситуації. Янукович обіцяв не притягувати до відповідальності мітингувальників та амністувати їх. Віталію Кличку вдалось вмовити людей на Майдані та на вулиці Грушевського зберегти перемир’я на час переговорів. Відомого спортсмена, враховуючи його популярність, опозиція активно використовувала для координації дій майданівців в найкритичніші дні січня та лютого. Щоправда, після перемоги опозиції його «успішно зіштовхнули» з передвиборчих президентських перегонів. Політика не ринг, де перемагає найсильніший.

28 січня під тиском масових протестів в Україні та завдяки жорсткій критиці з боку європейської громадськості Верховна Рада та Янукович були змушені скасувати прийняті 16 січня закони. Український парламент натомість встановив кримінальну відповідальність за заперечення або виправдання злочинів фашизму та за спаплюження чи руйнування пам’ятників, споруджених в пам'ять борців проти нацизму. Проте захоплення будівель, які забезпечують діяльність державних органів влади, та мітинги на підтримку Євромайдану продовжувались по всій країні: і в центральній її частині, і на півночі, і на сході, і на південно-східній частині України.

Паралельно з мітингами на підтримку Євромайдану в містах південно-східної України почали формуватись групи антимайданівців — активістів проросійської спрямованості, що закликали захищати свої території від «націоналістів та екстремістів». Зокрема в Одесі проросійський рух «Молодіжна єдність» почав формувати «народні дружини»; у Харкові утворили загін «Оплот», у Севастополі — проросійський загін байкерів «Нічні вовки». Севастопіль та Крим в цілому висловилися за «наведення порядку в країні та введення надзвичайного стану», закликали місцевий уряд сформувати власні загони самооборони для захисту населення півострова, вийти з правового поля України й створити Федеративну державу Малоросію. Вже тоді кримська влада дала зрозуміти, що вона налаштована рішуче проти проукраїнських елементів в Криму і, якщо уряд у Києві не застосує силу, вони готові взяти владу на півострові в свої руки.

Першою політичною жертвою тих подій став уряд Азарова на чолі з прем’єр-міністром. Вперше питання про недовіру уряду у Верховній Раді опозиція поставила після зірвання підписання угоди про асоціацію України та ЄС, за 25 листопада 2013 року. Проте тоді резолюція не отримала необхідної кількості голосів через те, що за неї проголосували лише опозиційні партії, а комуністи, регіонали та незалежні нардепи проголосували проти. Виступаючи в Раді перед голосуванням, прем’єр обіцяв здійснити корінні кадрові зміни, неодноразово підкресливши, що уряд продовжуватиме курс на євроінтеграцію. Слова Азарова, швидше за все, були знущанням, та аж ніяк не нагадували виправдання.

Комуністи запропонували свій законопроект резолюції про відставку уряду, з яким погодилися й опозиціонери, проте в останній момент комуністи відкликали свої підписи та провалили в такий спосіб резолюцію. Було