Читати книгу - "Лють"

— Видно, вона приводила клієнтів сюди. На простирадлах було стільки ДНК, що ціле село можна клонувати.

Вілл зайшов у спальню, подумки зробивши собі нотатку невдовзі повторити запитання. Він зазирнув у шухляди й помітив, що речей, які там зберігалися, ніхто не перевертав. У шафі було повно одягу, а між коробками для взуття стояв старенький пилосос. Мішок-пилозбірник був порожній. Криміналісти забрали його, щоб зробити аналіз. Напевно, простирадла з ліжка теж забрали вони. Матрас Монро був голий, тільки посередині кривавою квіткою розквітла пляма крові.

Майкл стояв у дверях спальні. Очевидно, він подумав, що знає, яким буде наступне Віллове запитання.

— Піт каже, менструальна кров. Мабуть, у неї було місячне.

Вілл мовчки проводив обшук спальні. Йому не давала спокою думка про скляні столики. Він чув, як Майкл роздратовано ходить у сусідній кімнаті. Вілл простежив за слідами чорного порошку там, де його залишили криміналісти, шукаючи відбитків на всіх звичних поверхнях: на краю нічного столика, на дверних ручках, на маленькому комоді, де лежали здебільшого футболки й джинси. Вони мусили перевіряти столики у вітальні. Відсутність порошку означала, що на столиках не було відбитків.

— Бачили, що сьогодні написали газети?

— Ні, — зізнався Вілл.

З очевидних причин він віддавав перевагу новинам по телевізору.

— Монро була новиною номер два, після якогось скандалу в лікарні.

Вілл опустився на руки й коліна та зазирнув під ліжко.

— Ви вже оприлюднили її ім’я?

— Не маємо права, поки не знайдемо когось із родичів. Про язик ми теж мовчимо, — додав Майкл.

Вілл сів на п’яти й роззирнувся навколо.

— А коли її заарештовували, вона що, не вказувала, хто її батьки?

— Тільки Малого Джі.

Вілл висунув шухляду нічного столика. Порожньо.

— І адресної книжки не було?

— Вона не мала телефону — ні стаціонарного, ні мобільного.

— Дивно.

— Усе грошей коштує. А вони в тебе або є, або нема. — Майкл не зводив з Вілла пильного погляду. — Даруйте, що запитую, але що ви думаєте знайти?

— Просто хочу відчути це місце, — відповів Вілл, хоча насправді від своїх пошуків він мав набагато більше інформації. Або Аліша Монро була Містером Пропером серед повій, або хтось дуже ретельно вишарував її квартиру.

Вілл підвівся й пішов назад у вітальню. Майкл знову стояв біля вхідних дверей, схрестивши руки на грудях. Чому він не помітив, що в квартирі хтось прибирав? Навіть детектив-аматор, на телесеріалах зрощений, одразу б помітив цю деталь.

— Раковину вимили, — зауважив Вілл.

Губка була ще вогка. Він підніс її до носа і відчув сильний запах хлору.

— Ви цю штуку нюхаєте не просто так? — запитав Майкл.

Він уважно дивився на Вілла й уже не спирався недбало на одвірок.

Вілл кинув губку назад у раковину.

— Вона мала вдома якийсь запас грошей? — запитав він, навмисно уникаючи відповіді на Майклове запитання.

— У звіті все є.

Вілл ще не встиг розшифрувати звіт з місця злочину, тому сказав:

— Я б хотів почути це тепер.

Це прохання помітно роздратувало Майкла, та він таки відповів:

— У глибині дивана лежала невелика сума готівкою. Приблизно вісім баксів. Наркоманський набір був у бляшаній коробці на столі в кухні. Шприци, фольга, запальничка — усе, як завжди.

— А наркотиків не було?

— Залишки на дні бляшанки, але поза тим нічого.

— Отже, вона мусила заробляти.

— Так, — кивнув Майкл. — Вибору в неї не було.

Вілл пішов у ванну. Темно-синя душова шторка була бездоганно чиста, так само, як килимок на підлозі (теж темно-синій) і кришка туалетного сидіння. Він підняв килимок, зауваживши, що підлогу, вкриту лінолеумом, підмітали. Той, хто прибирав, знав своє діло.

Тридцять дві хвилини знадобилося патрульній машині, щоб сюди доїхати. Вбивця розраховував на вповільнену реакцію, скористався цією перевагою, щоб прибрати після себе. Він анітрохи не панікував, не квапився замести сліди і втекти.

— Ну? — поцікавився Майкл.

Він стояв перед ванною і дивився на Вілла.

— Вона підтримувала чистоту в хаті, — сказав Вілл і відчинив дверцята шафки-аптечки. Окрім звичного «Тайленолу» і зубної пасти, усе було так, як він і думав.

— Презервативів тут нема.

— Я думав, ми вже вирішили, що їх приніс із собою вбивця.

— Можливо, — відповів Вілл, а сам подумав, що з цього приводу більше довіряє думці Енджі. У дверях він зупинився, бо детектив перегородив йому вихід. — Щось не так?

— Ні. — Майкл відступив на крок назад. — Просто в мене таке відчуття, що ви перевіряєте мою роботу.

— Та ні, кажу ж вам.

Хоча, відверто кажучи, у Вілла вже промайнув сумнів у Майклових здібностях детектива. Навіть сліпий міг побачити, що квартиру вилизали від підлоги до стелі.

— Ви вже викликали прибиральників? — запитав Вілл.

— Що?

— Я бачив, що плями на сходах повідтирали, — пояснив Вілл. — І подумав, що ви вже викликали людей, щоб тут усе поприбирали.

— Мабуть, це хтось із мешканців, — відповів Майкл і пішов до вхідних дверей. — Стрічку не перерізали, і я нікого не викликав. Запитаю в Лео.

— Та не треба. Мені просто стало цікаво.

Вілл зачинив за собою двері. А коли вже повертав ключ у замку, сходовою кліткою прокотився гучний звук удару, одразу за яким пролунав дитячий вереск.

Вілл притьмом кинувся повз Майкла до сходів, ухопився за поруччя й перемахнув через сходи на нижній майданчик. Крики не припинялися, уже друга дитина кричала: «Поможіть!» Він промчав останні сходи й рвучко відчинив двері під’їзду.

— Поможіть! — кричав маленький хлопчик, який біг паркувальним майданчиком, а за ним летіла дівчинка.

— От йоханий… — видихнув Майкл. Від бігу він страшенно захекався. — Господи, — видихнув він, зігнувшись мало не навпіл.

Хлопчик метнувся на маленький порослий травою газон, де стояли поштові скриньки мешканців під’їзду. Він оббіг одне коло, і саме тоді його й упіймала дівчинка. Коли до них добіг Вілл, вона вже сиділа в нього на спині.

— Ану віддай! — закричала вона і боляче вдарила втікача по нирці.

— Срака! — заволав малий.

— Стривай, — сказав Вілл. — Не треба. — Він обережно взяв дівчинку за руку.

Вона сіпнулася й грубо сказала:

— Це не твоє діло, придурок.

— Добре, — погодився Вілл і опустився на коліна біля хлопчика. — Ти як?

Малий перекотився на спину. Вілл здогадався, що з нього вибили дух. Він допоміг хлопчику сісти, бо знав, що це допомагає. Малому було на вигляд років дев’ять-десять, але його одяг, здавалося, більше би підійшов дорослому чоловікові. Навіть черевики й ті були завеликі на нього.

— Розкажи, що тут сталося, — спитав Вілл у дівчинки.

— Він украв у мене…

Вона затнулася, бо до них саме підійшов Майкл. Вона широко розкритими від страху