Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

— Цей грип — дурний, — сказав він. — Трохи тіло ломить та голова прикро болить, ото й усе. Але це й рівняти не можна до тропічної пропасниці, та справді викручує всі кістки.

— А хіба ти хворів на неї? — неуважно спитала Рут, упиваючись блаженним спокоєм у його обіймах.

Механічно розпитуючи юнака далі, вона раптом здригнулася, вражена його словами.

Мартін слабував на ту пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.

— Але як ти туди потрапив? — запитала вона.

Така велична байдужість до себе видавалась їй злочинною.

— Просто випадково, — відповів Мартін. — Я й не думав про прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там де заховатися. Три дні я харчувався плодами гуави, дикими яблуками й бананами, що росли у джунглях. А четвертого дня вийшов на стежку, звичайну, людськими ногами протоптану стежку. Вона вела далі в глиб острова, під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі людські сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу — такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки яких три фути, а обабіч зяяли бездонні прірви. Там одна добре озброєна людина могла б відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години за три я опинився в маленькій долині поміж вулканічних гір. Схили довкола вирівняно було смужками терас, де вирощували таро[25], росли там фруктові дерева і серед тих дерев стояло з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то одразу зрозумів, куди потрапив. Досить було першого погляду.

— І що ж ти зробив? — спитала Рут; затамувавши подих, вона слухала його, наче Дездемона, охоплена страхом, але й зачарована.

— Що ж я міг зробити? їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію — звісно, проти закону. У них було подостатком зброї, ці канаки дуже добре стріляють, вони звикли полювати на дикого звіра. Шкода було мені й гадки про втечу. Тож довелося прожити там три місяці.

— А як же ти врятувався?

— Та сидів би там і досі, якби не одна дівчина, капів-китаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Дуже вродлива була вона, бідолашна, і навіть освічена. Її мати жила в Гонолулу і мала мільйонний статок. От вона й визволила мене звідти. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари, що вона мене вивела. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав її. Оце я вперше цю історію розповідаю. У бідної дівчини тоді з’явилися перші ознаки прокази. На правій руці в неї були трохи скорчені пальці, а вище ліктя маленька плямка. Ото й усе. Досі вона вже, мабуть, померла.

— І ти не боявся там жити? А радий, певно, був, що втік, не заразившись?

— Ще б пак, — відповів він. — Попервах там було страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть забув про свій страх. Вона була така гарна і на вроді, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але їй суджено було жити первісним життям і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.

— Бідненька! — тихо промовила Рут. — А все-таки дивно, що вона тебе так відпустила.

— Чому це? — спитав Мартін, не розуміючи її зауваження.

— Та тому, що вона кохала тебе, — ще тихше відповіла Рут. — Ну, скажи щиро: кохала?

Засмага Мартінова на цей час уже зійшла — і від роботи в пральні, і від хатнього життя, а за дні голодування й хвороби він ще й зблід. І от крізь цю блідість до щік його поволі прибила хвиля крові. Він хотів уже щось сказати, але Рут спинила його.

— Мовчи, не треба. Слова тут зайві,— вигукнула вона, сміючись.

Проте Мартінові здалося, що в сміху її продзвеніли якісь металеві нотки, а в очах блиснув холод. І враз йому пригадалася буря, що він колись пережив у північній частині Тихого океану. на мить він знов побачив цю нічну бурю при ясному небі й повному місяці, від якого зимно полискували величезні грізні вали. Тоді перед очима його стала дівчина з колонії прокажених, і він подумав, що це таки з кохання випустила вона його.

— Вона була благородна, — сказав він просто. — Вона врятувала мені життя.

Здавалось, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушене ридання. Рут, одвернувшись від нього, дивилась у вікно. Коли вона знову глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах ніщо вже не нагадувало морської бурі.

— Я така дурна, — жалісно промовила вона, — але нічого не можу з собою вдіяти. Я так тебе люблю, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що я тебе ревную до всіх тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней… Так, так, я знаю, інакше й бути не могло, — не дала вона йому заперечити. — Бідний Артур уже мені махає, щоб іти. Йому набридло чекати. Ну, до побачення, любий… Є якась мікстура, що допомагає одвикнути від куріння, — гукнула вона йому вже крізь двері.— Я тобі пришлю.

Двері зачинилися й знову відхилились.

— Так люблю, так люблю! — прошепотіла вона і тільки після цього пішла.

Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу, — вона ніколи ще не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки він не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Але хтось із її нащадків розвіяв цю славу, заявивши, що високошановні гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Після того Марія знову відійшла в тінь, зате Мартін здобув у довколишньої малечі величезну пошану. В очах Марії він виріс надзвичайно, а якби португалець-бакалійник теж побачив екіпаж, він, певна річ, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п’ять центів.

РОЗДІЛ XXVII

Сонце Мартінового щастя почало сходити. Другого дня після відвідин Рут він одержав від одного бульварного нью-йоркського тижневика чек на три долари за три тріолети. Ще через два дні одна Чікагське газета повідомила про схвалення його нарису «Шукачі скарбів», пообіцявши заплатити за нього