Читати книгу - "Євпраксія"

— Син. Де мій син?

— Я покличу абата Бодо, ваша величність. Довго не було нічого, цілу вічність. Тепер час уже не летів для неї, лежав поряд мертво й непробудно, і вона заплющила очі, щоб не помічати того. Коли підняла повіки, побачила десь мовби в повітрі майже безтілесну постать абата.

— Де мій син? — спитала.

Абат ворушив губами, але звук з пих не видобувався.

— Дитя моє де?

Бодо щось вимовляв, здається, слово «beati» — блаженні. Не знав більше нічого, крім цього слова. Блаженні убогі серцем. Блаженні миротворці. Блаженні.

— Де?

Блаженні, хто не питає. Блаженні, хто не жадає. Блаженні…

— Де?

— Beati, quorum tecta sunt peccata! — Блаженні, чиї гріхи покриті.

— Де син мій?

— Його нема, — врешті сказав абат.

— Де він? Я чула його голос.

Не могла сказати: бачила. Бо пітьма. Бо кінець світу. Бо розколювалися земля і небо. Але серед грюкоту нищення чула голос. Його голос. Незнаний, але вже впізнаний. Голос її сина, її дитяти.

— Де?

— Biн вмер. Народився занадто слабий. У великих муках. Не мав у собі досить життя. Блаженні, хто…

Вона знала, хто блаженний на цій землі. Підземні вітри знов ударили їй у груди, в зболену душу, знов судомився світ, панахався, розколювався, нищився, і вона знищувалася з усім сущим, але світ існував далі, і Євпраксія невдовзі підвелася, так ніби й не було хворощів, не було горя й жаху втрати ще й не здобутого дитяти, тепер це вже не була заглиблена в себе молода жінка — стала в один день всевладною імператрицею, звеліла слати гінців до імператора з вістю про те, що вона, його жона, хоче зустрітися з ним і вже вирушила для цього з Верони.

Імператор тим часом усі сили до кінця віддав справі свого життя. А що в справою життя для державного мужа? Віддавання сил до кінця. Імператор уперто нищив своїх супротивників в ім'я так званої справедливості. Ті робили те саме з тих самих високих міркувань. Не побільшало від тої затяжливої війни правди на світі, не поменшало голоду. На землі сиділи ті самі селяни, тільки й того, що змінювалися в них час від часу хазяї. Над усіма хазяями стояли двоє: імператор і папа. Прихильники імператора славили його за те, що він як lex animata in terris, себто як дух законів на землі, покривав собою всі окремі городи, землі й народи. У нього немає визначеної резиденції, немає ненажерливої столиці, цього невситимого молоха, якого ніхто й ніщо не може нагодувати й задовольнити. Він скрізь присутній особисто, де тільки виникає потреба його діяння.

Натомість папа своїм авторитетом зупиняє руку тирана, відвертає насильство, захищає народи від гніту, приборкує переможців, пом'якшує долю покопаних, наглядає за добрими звичаями, стежить за поведінкою вищих духовних осіб, а також і світських володарів, суворо переслідує всілякі поблазні й погані взірці.

І ось імператор Генріх і папа Урбан йшли один проти одного, Генріх сам керував військом, папа посилав своїх єпископів і графів, один сидів десь у Латеранськім палаці, збудованому на тому місці, де імператор Нерон виригнув з себе жабу, а другий брав один за одним городи й замки, підбирався вже й до тричі проклятої Каносси, де зазнав колись ганьби від папи Гільдебранда, тим часом ховався від спеки й бліх не в якомусь замку й не в городі, а в звичайній селянській хижі, складеній з дикого каменю, нікого не підпускав до себе, крім вірного Заубуша, зчорнілого, висушеного на сонці, хижо вродливого, як диявол.

Так і прибула імператриця до свого мужа. Знайшла його в кам'яній хижі, загубленій серед старих оливин; халупа була темпа, без вікон, низька, двері, як нора, — не зайдеш, щоб не пагпутися. Десь на краю неба мрів замок, що його тримав у облозі імператор, трохи ближче було наметове містечко його рицарів, брудні полотнища наметів, пошарпані стяги, побиті чотирикутні штандарта, жалюгідні трикутні значки на древках списів. Тут було трохи імператорської сторожі, у халупі поряд, видно, жив Заубуш. Євпраксія не хотіла б мовити й слова з цим зогидженим бароном, але ж прибула до імператора, до свого мужа, не менш зогидженого, та визначеного їй долею.

— Де імператор? — не виходячи з лектики, спитала погірдливо Заубуша. — Хочу його бачити.

Заубуш гаразд відав, що не слід довго місити тісто, аби з'їсти пиріг. Він хижо всміхнувся і, пхаючи в низький отвір халупи свою дерев'янку, поліз у прохолодну сутінь імператорського притулку.

— Прибула імператриця, — сказав на запитливий погляд Генріха. Голос мав буденний, ніби там перед халупою літала звичайна муха, а не стояла імператриця. Генріх був так само обурливо спокійний, як і його барон.

— Коли прибула, то хай увійде, — звелів він. Зручніше всівся на ремінному стільці, вигідно випростав ноги, втупився в низький отвір дверей, з мстивою насолодою очікуючи тої хвилини, коли ця непокірлива слов'янка нагне свою голову коли й не перед ним — германським імператором, то принаймні перед цим диким каменем.

Бачив голубе небо в отворі, тоді знов затемніла постать Заубуша.

— Вели, щоб увійшла! — гукнув навстріч, не допускаючи його до мови.

Заубуш повернувся до Євпраксії:

— Імператор велів, щоб ваша величність…

— Піди й скажи йому, що вмер наш син. Барон стиха вилаявся, бо ще ніколи ним так не перекидалися, знов був поткнувся до імператора, але вилетів звідти ще лихіший. Однак стримався, сказав з невластивою м'якістю в голосі:

— Імператор просить, аби ваша величність…

— Скажи йому: наш син умер! Умер наш син! Умер! Вона кричала й не могла вже зупинитися, прорвалося в ній усе горе, весь біль, яким була сповнена, несвідомо прагнула позбутися тої зболеності, хоч розділити її з кимось, вимовляла страшне слово про смерть з сліпою впертістю, затято, майже жорстоко.

Лише тоді з'явився на денне світло сам Генріх. Змушений був сам нахиляти голову перед Євпраксіею. Кліпав очима від різучого світла, був зужитий, злинялий, навіть золотий ланцюг на грудях якось мовби потьмянів. Хотів принизити жону, тепер зазнав приниження сам. А вона, здавалося, того не зауважувала.

— Умер наш син, імператоре.

— Ви вже сказали.

— З ним умерло все.

Він дивився на неї з неприхованою ворожістю.

— Все вмерти ніколи не може. Завжди лишається справа, справа життя.

В його погляді виразно вичитувалася несамовитість. Справа життя! Коли вмирають твої діти, ти й сам стаєш мертвий, і