Читати книгу - "Джури-характерники"

— А чи відає шановний Карачобан-ага, чому ці люди, — він кивнув на своїх супутників, — зібралися, мов на війну?

— Ще ні, — щиро визнав Карачобан. — Я кілька тижнів не був удома. Та гадаю, мій добрий знайомець Басман-бек, — Швайка зробив паузу, — повідає мені про це під час нашої з ним зустрічі. Гадаю, тієї хвилини чекати вже недовго.

— А її й зовсім чекати не варто, — радо стрепенувся мулла від усвідомлення, що хоч тут він може просвітити знайомця самого Басман-бека. — Великий Менглі-Гірей, хай сяє у віках його ім’я, благословив похід на уруських нечестивців-гяурів.

Серце Швайки гупнуло і покотилося вниз. От маєш: ледь-ледь не проґавив таку подію! Та все ж пересилив себе і якомога байдужіше зронив:

— Власне, воно й так видно, що не на прогулянку зібралися. Проте чогось їхні сакви не такі вже й повні.

— Ага, ага, — підхопив мулла. — Запасів наказано взяти тільки на чотири дні, щоб своїх не об’їдати. А там тягинським бродом за Дніпро — і нехай годують наших славних людей уруські гяури!

— Золоті твої слова, шановний, — схилився Швайка перед муллою.

А ще за кілька поприщ він спинив Вітрика, буцім той загнав якусь скіпку, і заходився обдивлятися його копита. А коли татари трохи віддалилися, похапцем написав на шматку полотна кілька слів і неголосно свиснув. За хвилину з трави випірнув Барвінок. Швайка скрутив полотняну стрічку в рурку і сховав її в жменьку реп’яхів. Тоді притис реп’яхи за вовчим вухом і сказав:

— До Вирвизуба, друже. Жени до Вирвизуба!

Барвінок глянув на хазяїна розумним оком і розчинився в траві.

Якусь хвилину Швайка заздрісно дивився йому вслід. Ет, чому й людині не дано пересуватися так стрімко і водночас непомітно? Криючись, він сам подолав відстань до Криму за дві ночі, а Барвінок дістанеться звідсіля до Вирвизуба десь за півдоби.

Про повернення теж не було причини турбуватися: Барвінок уже давно привчений вертатися до їхньої бахчисарайської будови. А там старший над будівельниками Мелік, він же Гаврило Кощавий з Васютинців, знає, як бути далі.

Швайка смикнув за поводи і подався наздоганяти своїх супутників, що вже ледь мріли на овиді. Мулла їхав останнім і часто озирався. Видно, чекав на Карачобана, щоб продовжити дорожню розмову. А коли той під’їхав, він з насолодою втягнув у себе солонувате й вогке, просякле гнилими водоростями, повітря.

— Чуєш, шановний Селіме-джан, як пахне? — запитав він і, не чекаючи відповіді, замріяно проказав: — Сиваш. Кому як, а для мене нічого кращого нема, як ці його пахощі. Я ж бо народився у цих місцях. Знаю їх, як свої п’ять пальців. І хотів би повернутися сюди, коли проб’є мій останній земний час…

Швайка огледівся. Він народився далеко звідсіля, але теж вивчив ці місця, як свої п’ять пальців. Скільки разів повертався він сюди, скільки вибирався цією дорогою з Криму, вдаючи, що його зовсім не цікавить Дніпро, а навпаки, тягне туди, де ліниво хлюпочуться серед вигорілого безмежжя біляві води річки Молочної, а за ним — нескінченна татарська дорога на нескінченний схід… Швайка всміхнувся, пригадавши, як йому свого часу довелося хитрим лисом плутатися по всьому степу, аби аж поміж горбів ріки Вовчої збити зі сліду надто причепливу стежу. Пізні ше довідався, що її послав Басман-бек, який вирішив раз і назавжди вияснити, куди так несподівано і втаємничено щезає його дорогий друг Карачобан.

— Чого варте людське життя? — затишно воркотів поруч мулла Оркан. — Нічого. Все в руках сильного і мудрого. А мудрість Порти полягає в тому, що всі свої труднощі вона долає чужими руками. Наприклад, ятаганами тих же яничарів. Ви згодні зі мною, шановний? — він підвів на Швайку кругловиде пещене личко.

— Так, — згодився Швайка, дивуючись, коли це мулла встиг звернути мову з сивашських краєвидів на далеку заморську Порту. — Ти абсолютно правий, шановний…

— Атож, атож, — радо вхопився за ці слова мулла Оркан. — Дозволю ще додати, що прозірливість нашого високого спільника, турецького султана, хай на віки продовжить Аллах його безцінне життя, полягає в тому, що не хто інший, а саме раби стають найревнішими хранителями Порти. І ця його мудрість простягається не лише на яничарів, а й на тих, хто не вміє чи не може тримати шаблю…

Жебоніння мулли хилило на сон. Це й не дивно — останні дві ночі він майже не склепив повік… Швайка стріпнув головою і змусив себе думати про інше. Бодай про те, скільки ще треба каменю, аби в Бахчисараї звести не хату, а неприступний замок, як на тому наполягав переяславський староста.

— …так, самих яничарів замало. Порті потрібні ще й роботящі, послужливі раби, які ніколи не здіймуть руку на свого господаря. А як цього досягти? — імам хитро глянув на співрозмовника. — Дуже просто. Спочатку треба проявити таку жорстокість, щоб у бранця волосся сивіло на одну думку про можливе покарання за найменший спротив. А тоді треба трохи рахат-лукуму. Тут мудрість Порти справді неперевершена. І нам це треба взяти до уваги, коли хочемо бодай здалеку, але стати врівень з нашим славетним сусідом… Ти вловлюєш мою думку, шановний Селіме-джан?

— Так, так, — випірнув Швайка з забуття. — Воістину мудрі твої слова…

— І хоч як мені, скромному служителеві Аллаха на землі, важко про це казати, але я переконаний, що переможець не повинен проявляти співчуття до свого ясиру. Він має не жаліти нагаїв, доки жене його до Криму. Зате, коли ясир долає дикий степ і переходить межі нашої благословенної землі, йому треба й медівник показати. Так, красуні повинні іти в гареми найдостойніших, щоб у райських умовах народжувати відданих ісламу синів. Той, хто одразу згоден прийняти іслам — стає вільний. Мало того, йому, як землеробу, дають шмат землі, щоб він вирощував на ній виноград, кавуни, дині… Хто не хоче ставати правовірним, такому одна дорога — в рабство. Але через шість років і він стає вільний, з умовою, що не має права полишати вказаного йому місця. Та він і без того його не лишить, бо разом з волею отримує шмат землі. А коли так — то навіщо йому втікати у свою спустошену дідизну? Тим паче, що кожен з них відає: від пильного татарського ока сьогодні не сховаєшся. Хіба на тім світі, —