Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

вже великі маси селянства одсахнулися від політики Директорії, яка, оповістивши соціяльну революцію, не зробила зразу відповідних кроків, щоб селянство і робітництво прийшло до влади, а з протягом часу військові провідники держали протиреволюційний курс «недовір'я до мас». Це відштовхнуло значні маси від влади. Влада опинилась без підпори, а тому вилізла з щілини дрібна буржуазія і скерувала все в бік орієнтації на Антанту. Відхід від влади або пасивність революційних провідників (Грушевський, Винниченко і ин.) сприяли тому, що представництво укр. революції перейшло до опортуністів або хоч і чесних людей, все ж середніх, малоталановитих, безініціятивних. Найвизначнішою фігурою весною 1919 р. став уже Петлюра, який по своїх здібностях і темпераменту на провідника революції не надавався. Значна частина соціалістів залишилась під большевицькою окупацією і там вела свою працю самостійно, цебто на свою відві- чальність і без зв'язку з тими групами, що були при центрі УНР. Ті, що були під большевицьким режімом, вважали себе радянськими партіями, цебто партіями української соціяльної революції, а ті, що були при новому осередку УНР, або хитались (як соц-демократи і праві с-ри), або просто тримали курс на буржуазну революцію і порозуміння з Антантою. З переходом в Галичину виросли якраз ці праві кола, підсилені галицькою політикою, що перебувала в руках націонал-демократів і радикалів.

Ідеологічно УНР стала в цей час виразно на ґрунт «європейської демократії», цебто буржуазної. Це був процес переродження УНР з революційної в дрібно-буржуазну формацію»[426].

Варто зауважити, що в українській емігрантській літературі поступово склався своєрідний напрям у трактуванні військової історії України. Частина істориків доводить, що українська нація дуже здібна до військової справи, має гідні подиву звитяжні традиції (від походів на Царгород і козацьких битв до історичних перемог армії УНР), але ніколи не прагнула до завоювання чужих територій і поневолення інших народів. Зважаючи на те, що це окрема тема для розмови, яка значно виходить за об'єкт даного дослідження, слід тільки зауважити, що для 1918–1920 рр. такі підходи далеко не завжди узгоджуються з історичними фактами. І мова зовсім не про те, що у військовій історії українства не було героїчних сторінок.

Просто у гонитві за славою сторінки ці настільки абсолютизують, що й вони починають викликати зрозумілу недовіру, а додані до цього перебільшення-фантазії породжують змішане почуття прикрості й іронії. Чого варта назва підрозділу книги М. Стахіва «Армія соборної України спасла Європу перед большевизмом у 1919 році»[427]. Автора зовсім не бентежить, що в час, про який він розповідає (березень-квітень 1919 р.), армія УНР зазнавала однієї поразки за іншою і змушена була в дуже пошарпаному стані відступити в район Тернополя. Він бачить те, що бажає бачити, і тому затято твердить: «На полях боїв Дієвої Армії УНР і Української Галицької Армії у ті місяці рішалася буквально доля Європи. Своєю кров'ю і кістками боронили тоді українські вояки не тільки волю України, але й цілу Європу». Плани й зусилля Радянської Росії щодо встановлення комуністичного режиму в цілій Європі (це в найтяжчому для Росії 1919 році! — В. С.) «були тоді ударемлені… тому, що ні Дієва Армія УНР ні Українська Галицька Армія тоді не дали себе зламати»[428].

Навіть романтик В. Винниченко, який вважав момент сприятливим для спроби побудови ланцюга соціалістичних революцій від Москви до Берліна, пов'язував успіх свого плану з тим, що, не маючи жодних надій на військовий успіх, УНР повинна була змінити природу своєї влади на радянську і тільки так урятувати національну державність[429].

А І. Мазепа, хоч і не критикує цього плану, принципово оцінює ситуацію зовсім іншим чином. Він вважає, що радянська Росія, радянська Україна тоді потрапили в чергову кризову ситуацію через виступи проти них численних ворогів (початок наступу А. Денікіна, заколот М. Григор'єва тощо), і саме ця обставина змушувала насамперед вирішувати проблему самозбереження, відсуваючи всі інші на другий план4.

І, якщо більшовики самі змушені були більше непокоїтися про те, щоб урятуватися від загибелі, як можна серйозно обстоювати тезу про особливу роль збройних сил УНР у зриві планів радянського поневолення Європи?

Реалістичніші, зваженіші підходи до з'ясування воєнно-історичних подій 1919 р. автору даної праці доводилося виробляти і певною мірою втілювати в дослідження, присвячене дуже непростому шляху найпотужнішої тогочасної формації УНР — Галицької армії[430].

Слід також зазначити, що на територіях, підконтрольних КП(б)У, уряду радянської України, розгорталася боротьба національних сил проти радянської влади. Національно-визвольні процеси тут були пов'язані з діяльністю опозиційних і ворожих більшовикам партій, що, опинившись в УСРР у підпіллі, не полишали сподівань на крах радянської влади, на торжество ідеалів Української революції і намагалися своїми діями наблизити таку перспективу.

Наприкінці березня (чи на початку квітня 1919 р.) три українські партії — УСДРП («незалежних») (офіційна назва партії з березня), УСДРП і УПСР (після того, як УПСР «лівих» офіційно змінила назву у квітні на УПСР (комуністів), УПСР (центральної течії) відкинула уточнюючий додаток зі своєї назви і надалі іменувалася просто УПСР) — уклали в Києві проект договору «в справі спільної боротьби з окупаційним урядом Раковського».

У документі, зокрема, наголошувалося: «Зазначені три партії (УСДРП, УПСР і УСДРП Незалежних), стоючи на ґрунті оборони інтересів працюючих мас України, борючись за незалежну і самостійну Українську Республіку і виходячи з необхідності якнайрішучішої й найактивнішої боротьби з окупаційною російсько- комуністичною владою, ухвалили для успішности переведення в життя зазначених завдань, особливо для найкращої організації повстання працюючих мас України проти окупантів, — об'єднатись на слідуючих умовах:

I. Замісць існуючої зараз Директорії утворюється єдина для всієї України верховна влада під назвою — Рада Республики (або коли по міжнароднім обставинам міняти зараз назву неможливо, то лишається стара назва — Директорія).

II. Складається верховна влада — Рада Республики (або Директорія) із дев'яти осіб, по три відповідальних представника від кожної партії, які укладають цей договір.

III. Раді Республики (Директорії) тимчасово до утворення Верховного Законодавчого Органу належить верховна і законодавча влада в незалежній національній Українській Республиці.

IV. Виконавча влада належить Раді Народніх Уповноважених (або Раді Народніх Міністрів), яка складається Радою Республики (Директорією) і перед нею є відповідальна до утворення нормального Верховного Законодавчого Органу.

V. Для керування всіма військовими силами Української Республики Радою Республики утворюється Головна Військова Рада з правами Головного Командування»[431].

Не обмежуючись завданнями створення органів для керівництва повстанням і налагодження державної роботи в масштабах всієї України, договір визначав і план перебудови адміністративної влади на місцях з метою її максимального наближення до інтересів трудящих мас:

«VI. Завданням Ради Республики (Директорії) є