Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

1. Рада Республики (Директорія) повинна перевести поділ всієї України на нові адміністративні округи (землі) по економичних і національно-побутових ознаках, скасувавши поділ на повіти й губернії, залишивши поділ на волості;

В селі влада здійснюється самим селянством через сільський сход, виконавцем постанов котрого і розпоряджень вищої влади є сільська Рада в складі трьох чоловік — Голови, Секретаря і Скарбника;

2. У волості влада належить Волосній Раді Робітниче-Селянських Депутатів (та її виконавчому комітетові), вибраній прямими виборами від сіл, містечок і заводів селянами і робітниками фізичної та інтелектуальної праці;

3. В землі (або, в разі неможливости негайного поділу на землі, в повітах і губерніях) влада належить Раді Робітниче-Селянських Депутатів (та її Виконавчому Комітетові), обраній на з'їзді землі (повіту чи губернії) представниками селян і робітників від сіл, містечок, міст;

4. Пасивним і активним виборчим правом користуються лише ті громадяни, які не живуть з чужої праці. При виборах додержується принціп пропорціональності»[432].

Після виконання накресленого плану Рада республіки (Директорія) мала скликати Конгрес робітничо-селянських рад усієї України, якому Рада республіки повинна була передати владу, припинивши після цього своє існування.

На Конгрес рад покладалося завдання ухвалити конституцію Української Республіки, встановити «нормальний лад», організувати центральну владу.

Для здійснення повстання передбачалися певні організаційні кроки — створення Центрального революційного комітету та губернських і повітових ревкомів. Останні мали стати тимчасовими революційними органами влади на місцях (до організації ними влади рад) і провідниками розпоряджень і законів центральної влади — Ради республіки (Директорії і Кабінету міністрів).

У волостях і селах конструкція влади могла тимчасово залишатись та сама, що існувала за комуністичної влади, за винятком деяких персональних змін (усунення призначених комісарів-ко- муністів тощо), здійснення яких належало до компетенції повітових ревкомів.

Головними засадами політичного курсу, який передбачалося здійснювати, були: «1. Укріплення й оборона незалежности і самостійности національної Української Республики;

2. Встановлення влади Трудового Народу (з виключенням елементів, які визискують чужу працю);

3. Організація народнього господарства в інтересах працюючих мас і пляномірний перехід від капіталістичного ладу до соціалістичного, з негайною експропріяцією нетрудової земельної власності»1.

Реалізація укладеного міжпартійного договору відразу зіткнулася з численними труднощами. ЦК УСДРП не погодився з виробленими в Києві умовами.

Наступні події П. Христюк відбиває у своїй праці таким чином: «На початку квітня укр. соц. — рев. і соц. — дем. Незалежні, не ждучи остаточного вирішення справи про угоду з правими соц. — дем., кинулись в повстання з твердою вірою в те, що їм вдасться опанувати повстанням взяти провід над робітниче-селянськими масами в свої руки і повести їх по шляху не тільки повалення «окупаційної російської совітської влади», але й будови незалежної, суверенної Української Радянської Республики.

Спочатку було утворено Всеукраїнський Революційний Комітет і Головну Військову Раду при ньому, а трохи пізніше — Головний Повстанський Штаб. В своїх відозвах і наказах названі повстанські організації закликали селян і робітників до повалення уряду Раковського і творення незалежної Української Соціялістичної Республики. В Наказі № 48, оголошеному Всеукр. Рев. Комітетом в першій половині квітня 1919 р., знаходимо заклик до боротьби не тільки «з окупаційним урядом Раковського», але й з реакціонерами, при чому в точці 5 цього наказу говориться про боротьбу з агентами «зрадницької Директорії, яка веде переговори з французькими й иншими імперіалістами»[433].

Повстання швидко набрало великих масштабів, і за три-чотири тижні Революційний Комітет оволодів більш-менш стало кількома повітами на Київщині, а потім — і на Поділлі[434].

На півдні України в травні успішно почалося антибільшовицьке повстання під проводом М. Григор'єва{6}, відволікаючи на себе значні радянські збройні сили.

25 червня 1919 р. Головний штаб повстанського війська на чолі з незалежним соціал-демократом Ю. Мазуренком надіслав X. Раковському в Київ ультиматум, в якому звинувачував «так званий Український Робітниче-Селянський Уряд» X. Раковського в «несоціалістичній і некомуністичній окупаційній політиці» і пропонував протягом 24 годин зректися влади, передати її повстанським революційним комітетам і вивести московське військо з України[435].

Після ультиматуму, на який, звісно, позитивної відповіді одержано не було, Головний повстанський штаб розпочав наступ у двох напрямах: одні відділи рушили на Київ, інші — через Жмеринку — назустріч військам УНР. Прорвавши біля Жмеринки більшовицький фронт, повстанці прямували до Кам'янця-Подільського, щоб зустрітися з урядом УНР (куди останній переїхав 12–15 червня) й остаточно домовитися з ним про спільні дії.

Тим часом ситуація надзвичайно стрімко змінювалася. З півдня нестримно сунула через Україну на Москву денікінська Добровольча армія, з Кам'янця розпочався похід вглиб України республіканського війська. З огляду на це УСДРП («незалежних») ухвалила припинити повстання, а згодом навіть засудила повстанську тактику2.

Давалася взнаки й позиція Української соціал-демократичної робітничої партії (офіційної) — головної урядової сили УНР. Одержавши з Києва проект договору трьох партій, ЦК УСДРП багато з чим не погодився. А, «згоджуючись» з певними положеннями (вимогою скасування Директорії, наприклад), запропонував такі пункти (встановлення диктатури-«резидентури» С. Петлюри), які істотно змінювали сутність і дух документа, надавали йому принципово іншого — угодовсько-правого спрямування. Складні перипетії переговорів між УСДРП і УПСР врешті-решт призвели до здачі есерами позицій і перемоги поглядів українських соціал-демократів, внаслідок чого «справа згоди з «повстанцями», що, здавалось, повинна була утворити нову еру в роботі українських соціалістичних партій, була зведена на манівці»[436]. Прикрим було те, що з числа союзників «випадали» «незалежні» українські соціал-демократи, а есери дали себе добровільно ошукати «паперовою угодою», яку представники УСДРП не збиралися виконувати[437].

З боку УПСР було нерозважливо покладатися на голі обіцянки проводити в уряді, до якого ЦК відрядив додаткових представників народних інтересів (Д. Одрину і Т. Черкаського), погоджену лінію. «Сил партії виявилось замало для того, щоб виконати заміри й обіцянки робітництву та селянству України, — з сумом констатує П. Христюк. — Соціяль-демократи, з одного боку, українська чорна сотня, що їздила слідом за Директорією і купчилась коло неї, з другого, не давали можливости зробити навіть ступня в напрямку здійснення постанов січневої партійної конференції й инших намічених пізніше заходів.

Політика уряду пішла фактично в напрямі використування повстань, а не згоди з повстанцями, поскільки останні мали свій організований центр в особі Всеукраїнського Революційного Комітету (головна роля в якому належала укр. с.-д. незалежним). Натомісць почали шукати згоди з ближчим «сусідою» — з українською буржуазією»[438].

В. Винниченко, його оточення значно критичніше ставилися до планів використання повстанського руху в радянській