Читати книгу - "Німа"

Її щось сильно турбує. На обличчя лягає тінь смутку. Здається, вона зараз заплаче.

— Я марную своє життя, — нарешті звертається до мене.

Не знаю, що мушу їй сказати. Вона сама все розуміє. Особливо про власні віртуальні досягнення.

Їй гидко від самої себе. Та змінити щось вона не в змозі.

Тому Тасіта закриває зараз обличчя руками, що тремтять не стільки від холоду, скільки від власного безсилля.

— Що я з собою роблю? Коли я останнього разу торкалася полотен?.. А книги? Чому я більше не думаю?.. Не хочу думати? Невже я настільки слабка?

Забагато «я». Їй було б значно краще, якби було «ми», а ще ліпше — «вони». Причина такого стану егоїзм, лінь і самозаглиблення.

Грюкають двері.

Катрина летить на підлогу, збита обіймами Тасіти.

— Ходімо в ліжко… — шепоче ослаблим п’яним голосом.

Дівчина з фіолетовим волоссям посміхається й гладить піддослідну по голові. Вона встигла прив’язатися до Тасіти. Вони з нею подібні. І стосунки між ними — це не кохання. Спорідненість.

Зрештою, Тасіта теж людина. Їй теж буває самотньо. Навіть частіше ніж іншим.

Її мучить совість. Допоки це відчуття ворушиться в ній, мені спокійніше. Допоки вона розуміє, що руйнує себе і свій талант, що грузне у твані бездіяльності. Допоки усвідомлює власну неспроможність встати на ноги, я спокійна.

Клацання мишки й клавіатури.

— Наступний!

— Я інженер за професією. Хотілося б працювати за спеціальністю. Але… Ви мене слухаєте? — Молодий хлопець насуплено дивиться з-під лоба на піддослідну, яка сидить у навушниках, втупившись в екран.

— Це моя робота. Слухаю, звісно.

— У мене немає досвіду роботи. Тому складно влаштуватися… — невпевнено продовжує юнак. — У вас знайдеться щось для мене?

— Залиште резюме й контактний телефон. Наступний!

До кімнати вкрадливо заходить Світлана Анатоліївна.

— Нарешті! Я вже думала, що ти й справді звільнилася! Як твоє самопочуття?

— У нормі.

— Чим ти там так захоплена? — Жінка обходить стіл і зазирає їй через плече. — Ти жартуєш?! Тобі нічим зайнятися?

— Я так релаксую, — відповідає.

— А алкоголь?

— Те, що я занурена в гру, ще не означає, що я не п’ю.

— Ага. Значить, тобі не краще? Усе ще переживаєш через нього?

— Зовсім ні. Уже не переживаю. Яка різниця, є він чи його немає. Я й при ньому пила. І без нього продовжую пити. Як була нікчемою, так і залишилася.

— Ти? Я завжди думала, що ти не така. Уважала тебе талановитою. Хоча й занадто гоноровою. Я, звісно, не люблю таких, але, як на мене, ти міцний горішок.

Тасіта клацає щось мишкою й знімає навушники. Дістає пиво з-під столу.

— Знаєш, я завжди сприймала робочий клас як привітних, люб’язних, доброзичливих людей. Між вами завжди існує якийсь особливий зв’язок. Ви схильні до взаємодовіри й взаємодопомоги. — Піддослідна відкручує кришечку. — Але й серед цієї верстви населення таких, як я, не люблять через відмінність. Ви терпіти не можете розвинених, освічених, талановитих людей. А знаєш, чому так?

— Чому ти…

— Я не закінчила думку. Потім суперечитимеш, — зупиняє обурення жінки Тасіта. — Ви вважаєте таких людей пихатими інтелігентиками, для яких ви приземлені смерди. Але ж ви самі… ви прирівнюєте будь-яку освічену людину до багатого мажора, ви ставите між ними знак рівності. Проте кожен з вас виховує своїх дітей, прагнучи вибитися якщо не в мажори, то хоча б в інтелігентики. Ви бажаєте своєму чаду «кращого життя», розуміючи, що освічена людина живе-таки краще. Чому ж ви глибоко зневажаєте тих, на кого рівняєте своїх дітей?

Світлана Анатоліївна ображено надимає губи. Тасіта п’є.

— Знаєш, ти справді пихата й гордовита. Твоє життя краще за моє. Але мене бісить, що ти цього не цінуєш.

Піддослідна хрюкає, похлинувшись пивом.

— Цінувати? Що? Те, що я через власний розвиток не можу обмежитися земними втіхами, такими як сім’я чи діти?

Жінка замовкає. Вона вже давно звикла до гучних слів дівчини. Саме тому співчуває їй, а не злиться.

— А талановиті люди й справді як більмо на оці. Ігнорують правила соціуму, живуть за власними законами. Але світ без мистецтва був би гіршим. Хтозна, чим це могло б закінчитися.

Тяжкий погляд затягнутих зморшками очей.

— Ти стаєш злішою. Ти ж не така