Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

його в глибоко меланхолійному настрої, ображеного на весь світ. «От і вчи дітей, посилай до вищих шкіл: син у мене лікар, дочка — археолог, тепер десь у експедиції в Туреччині, а що мені з того? Гордують батьком. Мовляв, скоробагатько, колишній наці, нажився на війні, опортуніст — чого лиш я не наслухався! Дочка навіть говорить зі мною про якийсь „третій світ“, а як ви гадаєте: багато вона знає про перший? Про той світ, із якого вона родом? Я тепер маю досить часу, багато читаю й думаю теж чимало. Подивіться-но на Лені: вона тоді комизилась, не хотіла продати мені свого будинку, бо я їй непевний здавався,— а потім продала Гойзерові, і що ж той тепер робить у спілці зі своїм пронозою онуком? Без ніякого сорому надіслав їй наказ звільнити помешкання, бо вона пускає піднаймачів — робітників-чужоземців — і давно вже платить за квартиру неакуратно чи й зовсім не має чим платити. Невже б мені коли-небудь спало на думку виганяти Лені з квартири? Та нізащо в світі, ні за якого політичного ладу. Я, звісно, не приховую, що втьопався в неї відразу, тільки-но вона прийшла до мене на роботу, і що дуже вірний своїй дружині я ніколи не був. Хіба я це приховую? Ні. А хіба я приховую, що був і наці, й комуністом, і що я користався з тих економічних можливостей, які давала мені війна? Ні. Я — вибачте за таке вульгарне слово гріб до себе, де тільки міг. Я ж визнаю. Але чи я після тридцять третього року хоч кого-небудь покривдив — чи зі своїх працівників, чи взагалі? Ні. До тридцять третього — всяке бувало, я ж не криюся. Але після тридцять третього? Пальцем нікого не зачепив. Чи може хто з тих, що працювали у мене або зі мною, поскаржитись на мене? Ні. Єдиний, хто, може, міг би поскаржитись, це Кремп, але його нема на світі. Йому я справді часом допікав, це я визнаю — отому докучливому фанатикові, що ладен був усе в майстерні догори дном перевернути і геть зіпсувати взаємини між робітниками. Адже той ідіот відразу, з першого дня, коли росіянина привели на роботу, захотів повернути на те, щоб до нього ставились як до „нижчої раси“. Почалося з чашки кави — Лені налила її росіянинові, як сіли снідати після дев'ятої години. День був дуже холодний — кінець грудня сорок третього чи початок січня сорок четвертого року,— а в нас так склалося, що каву для всіх заварювала Ільза Кремер. Бо їй з усіх найбільше можна було довіряти, хоч ви, може, й спитаєте мене, а той йолоп Кремп і поготів мусив би спитати, як це так, що колишня комуністка виявилася найбільш гідна довіри. Засипку для кави у нас кожне приносило свою, в папірці, і вже в самій засипці була велика спокуса. Бо дехто пив чисту сурогатну, дехто десяти- чи дванадцятипроцентну, у Лені завжди бувала на чверть натуральна, а я часом дозволяв собі розкіш пів-на-пів, а зрідка навіть чисту натуральну; тобто — десять різних папірців із засипкою, десять кавничків, і як згадати тодішнє становище з кавою, то Ільзі справді було виявлено дуже велику довіру, бо хто б там помітив, якби вона яку ложечку чиєїсь кращої кави собі надсипала? Але на неї б ніхто й не подумав, ніколи в світі. Це в комуністів називалося „солідарність“, і от із неї любісінько користались нацисти Кремп, Ванфт і Шельф. Нікому б і на думку не спадало доручити заварювання Ванфт, або Шельф, або отому кретинові Кремпові, бо вони б напевне підмінювали одне одному каву. Правда, у Кремпа здебільшого не було чого підмінювати, він був занадто дурний і чесний, отож пив чисту сурогатну каву... Ну, а як сядемо снідати о чверть на десяту, та кожне собі наллє, та підуть пахощі по майстерні, то зразу чути було, в чиїй каві є хоч трохи натуральної — і з кавника Лені завжди пахло найкраще. Уявляєте собі, скільки там бувало заздрості, злості, ревнощів, навіть ненависті й думок про помсту? І як ви гадаєте, чи на початку сорок четвертого року поліція й наці мали ще змогу карати кожен окремий випадок — як же це тоді називалось...—„порушення воєнної економіки“? Та вони ще й раді були, що люди самі якось примудряються добути ту дрібку кави, байдуже звідки. То знаєте, що зробила наша Лені першого дня, коли привели до нас росіянина? Налила йому чашку своєї кави на чверть натуральної, завважте, а тим часом Кремп мусив сьорбати сурогатну бурду! — налила в свою чашку й принесла йому до столу, де він перші дні працював із Кремпом, в'язав основи для вінків. Для Лені це була природнісінька річ — почастувати того, хто не має ні своєї кави, ні своєї чашки, але, думаєте, вона розуміла, яку політичну вагу мав такий вчинок? Я помітив, що навіть Ільза Кремер зблідла — та-бо знала, скільки тут політики: налити росіянинові чашку на чверть натуральної кави, що своїми пахощами геть забивала всі їхні нужденні бовтанки. І що ж на те Кремп? Він звичайно, сідаючи до роботи, відчіпляв свого протеза, бо йому ще муляло з незвички, й вішав на цвях,— як ви гадаєте, приємна то була картина, весь час бачити на стіні відчеплену ногу? І ось він мовчки знімає того протеза з цвяха й вибиває спантеличеному росіянинові чашку з руки. Що ж далі? Запала мертва мовчанка — здається, так це називають у літературі, в книжках, я ж тепер частенько їх читаю,— але й та мертва мовчанка мала різні відтінки: у Шельф і Ванфт вона була схвальна, у Гойтер і Цефен — нейтральна, у Гельтоне й Ільзи — осудлива. Злякались-то ми всі, можу вас запевнити, крім хіба старого Грунча,— той стояв поруч мене в дверях контори, спершись на одвірок, і тільки зареготав. Добре йому було реготати: він не мав чого боятись, бо його вважали за пришелепуватого, хоч то просто хитрюща лисиця. А що ж я зробив? Я, стоячи в дверях, зопалу плюнув у майстерню — і, якщо можна так сказати, тобто якщо ви розумієте, що я маю на увазі, то був чисто іронічний плювок, і впав він куди ближче до Кремпа, ніж до Лені. Господи, ну як вам з'ясувати таку політично важливу подробицю — що мій плювок упав ближче до Кремпа, ніж до Лені, і як мені довести, що