Читати книгу - "Руїни бога"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До злітної смуги трохи не дотягнули. Без гідравліки Тедді не міг випустити закрилки, а шассі не опускалися, тож вони сіли на фюзеляж на швидкості 150 миль на годину, промчали злітною смугою, розтрощили паркан по периметру й замалим не врізалися у ферму, а тоді скосили ще один живопліт і зорали поле, де нарешті, підскакуючи та двигтячи, зупинилися. При посадці кількох членів екіпажу жбурнуло в носову перегородку, тож їм, побитим і вкритим синцями, не одразу вдалося по драбині піднятися до верхнього люку аварійного виходу. Літак одразу наповнився їдким димом. Тедді, який стояв при драбині й випроваджував їх назовні, поквапив хлопців. Він їх перераховував — двох не вистачало, зокрема Кенні. Кулеметника згори теж не видно.
Коли Тедді нарешті вибрався, то виявив, що верхня турель і досі на місці, а ось решта літака розлетілася. «Д-Джига» лишила за собою слід із коліс, крил, двигунів, баків пального, як розпусниця, що поспіхом скидала одяг. Те, що лишилося від фюзеляжу, зайнялося. Приголомшений екіпаж тупцяв навколо хвостової башти, де застряг Кенні. Кіт волав: «Лізь, йолопе сраний!», — але було видно, що хлопець не може вибратися, бо дверцята заїло: вони не поверталися.
Господи, подумав Тедді, та що, цей жахливий виліт ніколи не скінчиться? Жахіття так і спливатимуть одне за одним? Мабуть, що так — врешті, на те воно й війна.
Фюзеляж за Кенні люто палахкотів, і Тедді з жахом згадав про ленту патронів — що буде, коли вогонь дотягнеться до неї? Кенні волав, наче його різали, Кіт потім сказав, що навіть він такої лайки раніше не чув. Їм що, дивитися, як Кенні згорить заживо?
З однієї шиби у башті зняли скло, щоб кулеметникові було краще видно (й щоб не грівся), й вони стали кричати Кенні, щоб вилазив крізь те крихітне віконце. Він вже встиг скинути об’ємний бушлат, але форма й далі була на ньому.
Якось у лондонському зоопарку Тедді бачив, як восьминіг протискається у крихітну щілину — робітник зоопарку охоче демонстрував цей трюк дітям. Але у восьминога не було бойової форми й масивних чобіт, та й скелета. Утім, якби хтось і спромігся на цей гідний Гудіні фокус, то це їхній кулеметник, маленький і в’юнкий, як щур.
Він зумів просунути у вікно голову й почав протискати плечі. Тедді подумав, що так, мабуть, з’являються на світ, хоча механіку цього акту він не дуже собі уявляв. Коли Кенні протиснув плечі, вони всі похапалися за нього й стали тягнути, волаючи що є сили, аж доки він не вилетів з літака, як корок із пляшки чи Йона з кита. А потім, на їхній жах, не зіскочив з літака, а вирвався з їхніх рук і потягнувся назад у башту, звідки із тріумфом витягнув обшарпаний і дуже дієвий амулет — чорне повстяне кошеня.
А тоді вони помчали, мовби за ними чорти гналися, подалі від літака, який за мить вибухнув — ясні язики білого полум'я лизнули вдосвітнє небо (то кисневі балони), а потім засюрчали патрони.
Так і добігло кінця життя бідолашної «Д-Джиги», трудяги-шкапини, яка у своєму смердючому душному череві донесла їх до пекла й повернула додому.
— Добрий був літачок, — сказав надгробне слово Кіт. Усі погодилися: і справді, добрий.
— Земля пухом, — докинув Кенні.
*
Попри те, що вони так зухвало розбудили мешканців ферми, мила пані винесла їм тацю чаю. Фермер став їх картати за те, що вони йому капусту понищили, але дружина його вилаяла, а тоді над’їхала вантажівка зі Скемптона й підвезла їх до бази. Там їх нагодували сніданком, а далі лишалося тільки чекати, доки їх доправлять до рідної ескадрильї.
Їм хотілося виспатися, шлях додому здавався нескінченним. Навіть після повернення ніхто не відміняв звичний ритуал — доповідну офіцерові-розвідникові. Так вони й повернулися: посірілі від втоми, зі слідами кисневих масок на обличчі, майже глухі від реву двигунів «Д-Джиги». У Тедді у скронях калатав біль, як то нерідко бувало після вильотів.
Час був майже обідній, але їм усе одно видали традиційні горнятка чаю, добряче присмачені ромом, а капелан роздав цигарки й печиво: «Радий вас знову бачити, хлопці». Наземна команда чекала на них, доки зі Скемптона не повідомили, що вони в безпеці, а командуючий офіцер спати й не лягав: тепер він прийшов послухати їхній звіт офіцерові розвідки. Вони були у нього найдосвідченішим екіпажем, тож він по-батьківськи ними пишався. Турин був їхнім двадцять восьмим вильотом.
Коли приземлилися, другого пілота з ними вже не було. Потім вони вирахували, що він, мабуть, вискочив одразу, як Тедді наказав їм полишати «Д-Джигу». Значить, над Францією, так? Чи над Північним морем. Тедді був такий стомлений, що ледве пам'ятав, як його звати, не кажучи вже про подробиці їхнього непростого повернення. Чого він точно не пам’ятав, так це імені другого пілота.
— Фред, чи що, — сказав Джордж Карр.
— Френк, — виправив Норман.
Зійшлися на тому, що «починалося точно на “Ф”», але офіцер розвідки покопирсався в документах і повідомив:
— Взагалі-то, на «Г». Гарольд Вілкінсон його звали.
— Майже вгадали, — сказав Джордж Карр.
Мак узагалі не пам’ятав аноксію: клявся і божився, що слова до «Буґі Вуґі Баґл Бой» не знає. Але вони все одно весь час співали йому цю пісню, коли напивалися після Турина цілим екіпажем. У них було два вільні дні — половину часу проспали, а другу витратили на те, щоб нажертися до білочки в «Барі Бетті» в Йорку.
Після війни, і то задовго після війни, Тедді спробував з’ясувати, що ж сталося із другим пілотом. Ні в яких звітах не згадували, щоб він успішно приземлився, тікав від переслідування чи
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руїни бога», після закриття браузера.